Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

Флешбек 10.8.

Флешбек “Війна”

 

Клео чи то від страху, чи то із заздрості посіяла у серці Віолетти жахливу думку: що одного дня Аларіон просто зітре їй пам’ять. Що забере у неї всі спогади про дитя, про ці місяці, про нього самого. 

Того вечора він стояв біля вікна, дивлячись на снігопад, що кружляв у повітрі, ніби танцюючи у світлі ліхтарів. Тримав на руках Лілі – їхню доньку. Обережно колихав, притискаючи ближче. Сам весь – напружений.

Віолетта спостерігала за ним, відчуваючи, як любов заповнює її цілком, до останнього подиху. Вона кохала його так сильно, що здавалося, більше не витримає, що серце просто розірветься від цього почуття.

Аларіон був одночасно дбайливим і розгубленим. Він лише недавно навчився правильно тримати немовля, і щоразу, коли брав її на руки, набирався трохи більше впевненості. Але зараз…

Віолетта відчула щось інше. Щось темне.

Його магія, некерована і глибока, почала вирувати навколо, мов буревій. Її ледве було видно, але дівчина відчувала, як той холод пробирається під шкіру, як щось у повітрі стає нестерпно важким.

– Що відбувається? – її голос тремтів, коли вона наблизилася і простягла руки, намагаючись забрати дитя.

– Не забирай, – Аларіон відступив на крок.

Лілі раптом заплакала. Маленькі кулачки стиснулися, губи тремтіли від надривного плачу.

– Твоя магія лякає її… – прошепотіла Віолетта, а в грудях почало зароджуватися непідробне жахіття.

Аларіон немов прокинувся від жахливого сну. Очі широко розплющилися, і він різко віддав дитину Віолетті, немов боявся, що ще мить – і втратить контроль остаточно.

– Вибач… – прошепотів, дивлячись, як вона пригортає Лілі до грудей.

Його пальці ще тремтіли, кінчики потемніли від магії, неначе в попелі. Очі блищали від сліз, які він стримував занадто довго.

– Віолетто… скажи, що мені робити? 

– Ти про що?.. – нахмурилася, сильніше притискаючи дитину до себе.

– Я не хочу більше повертатися туди, – тихо зізнався, дивлячись у снігову темряву за вікном.

Віолетта стиснула дитину в обіймах, серце забилося швидше.

– А ми… ми могли би заховатися від усіх? – її голос був повен надії. – Ти міг би?..

– Я не знаю, чим це обернеться.

– Що там відбувається?.. – її голос здригнувся. – Що там?..

Він перевів погляд на свої почорнілі пальці.

– Там біль і кров, – тихо мовив. – І я вже майже виграв. Я перетворив свій світ на темряву, зруйнував країну.

Віолетта відступила на крок, її дихання урвалося. Вона не хотіла чути цього. Досі вірила, що все не настільки жахливо, що він зможе спинитися, що не було жертв…

Аларіон дивився на неї, а за його плечима крізь вікно кружляв снігопад.

– Але я не хочу вигравати, – його голос затремтів. – Я хочу, щоб вони всі, хто на моєму боці, були засуджені і страчені. Вони жахливі створіння. Не люди. Все зайшло так далеко… я зайшов так далеко. Мої – лиш накази… але це не робить мене невинним, я винен. Але я там наче в заручниках, вони постійно вимагають від мене сили… рішень…

Його пальці знову стиснулися, темна магія ще не відступила повністю, в’їлася в нього.

– Я втратив контроль так давно… Спершу втратив себе. Втратив тебе. І… я готовий втратити корону, аби лише все це закінчилося. Я би відступив сам того дня, якби вони не напали на замок і якби я пам’ятав, якою насправді була причина, чому я мусив вбити короля і змусити їх вийти з тих покоїв... Що мені робити, Віолетто?

Віолетта гойдала дитя в руках. Її охоплював страх, але не тому, що боялася короля. Вона не мала права наказувати йому. Не могла вирішити за нього. Але могла вирішити за себе.

– Ти би хотіла… мене поруч?.. Таким? – підвів вище руку, що досі чорніла його магією. – Бо я хотів би лишитися з тобою, але це так ризиковано…

Віолетта раптом кинулася до нього, її серце закричало раніше, ніж вона встигла подумати.

– Лишися!

Вона пригорнулася до чоловіка, міцно тримаючи дитя, і Аларіон, мовчазний, лише обійняв її.

Він послухався її. Лишився, ховаючи сльози від неї, що кепсько вдавалося, бо дівчина завжди знала, коли він потай зривався сам на сам.

Весна прийшла – крізь останні клаптики снігу пробивалося сонце, а в холодному повітрі вже відчувалося щось нове. Віолетта прокинулася першого весняного ранку, але в домі стало дивно тихо.

Клео більше не було. Вночі Аларіон стер їй спогади про все, що було пов’язане з ним, і відправив додому. Без пояснень, без прощання. Він захистив її у свій спосіб, як знав і як міг. І тепер у цьому віддаленому місці залишилися лише вони: король, який сховався від світу, Віолетта, крихітка Лілі та вірний Бруно.

Але спокій не міг тривати довго. Короля шукали. Його найманці, розгублені та вражені, прочісували землі в надії, що їхній король повернеться, що завершить війну на їхню користь, що темна древня магія повелителя нарешті охопить країну. Вони вірили, що він усе ще їхній правитель. Вірили у його силу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍