Олександр Кваченко - Воїн рун, Олександр Кваченко

Звідкись із-за воза долинули крики Сета, що перемежовувалися короткими спалахами магії рунних воїнів десь далі. Я зрозумів: потрібно або пробиватися до групи, або забиратися на віз, перетворюючи його на мобільну фортецю. Проте Олеся ніде не було видно, і це викликало занепокоєння.

Новий павук стрибнув на мене, але я відбив його удар обертанням сокири, щосили утримуючи позицію. Роки боротьби в тунелях зробили мене загартованим воїном, але хвилі павуків ставали дедалі потужнішими, і мої сили поступово танули.

Ще одну атаку я, мабуть, не витримав би, якби не спалах синього світла. Один із рунних магів підоспів у потрібний момент. Його заклинання розірвало найближчих павуків на шматки, залишаючи на землі випалені сліди.

— Де решта? — крикнув я, коли Сет вибрався з-за воза й став поруч, прикриваючи мені спину.

— Барк із групою біля залишків кулі! А Олеся я не бачив! — відповів він, відбиваючи атаку чергового павука.

Ім'я юнака відлунювало в моїй свідомості, мов молот. Олесь був надто важливий для цієї експедиції, і я відчував відповідальність за нього.

— Ми не підемо, поки його не знайдемо, — видихнув я крізь зціплені зуби, перехоплюючи сокиру зручніше.

Сет кинув погляд на нескінченний потік павуків, що хлинули з лісу.

— Павуків занадто багато! Потрібно забратися на віз і відстрілюватися звідти, поступово рухаючись у бік решти! — запропонував він, махнувши у бік нашого воза. — Тут ми не протримаємося.

Я неохоче кивнув.

— Добре, але спочатку їдемо туди, де я його бачив востаннє.

— Звісно, — погодився Сет.

Ми забралися на віз, перетворивши його на імпровізовану фортецю. Я привів його в рух, а Сет, стоячи біля бійниці, методична розстрілював павуків з арбалета чи бив списом. Їхні лапи стукали по зовнішньому корпусу, а Сет, немов не помічаючи небезпеки, щось наспівував, стріляючи й б'ючи з веселим завзяттям.

Ліс навколо освітлювали спалахи магії й відблиски вогнищ. Воїни продовжували тримати кругову оборону, але потік павуків здавався нескінченним. Вони кидалися на наш віз, ніби навіжені, немов він нагадував їм щось — здобич чи давню загрозу.