Марія Кореллі - Спокута сатани

Вона піднесла зброю. Я рвонувся був уперед, але швидко відступив назад, побачивши, що Лючіо вибив з руки Сибілли стилет, після чого розламав його й розкидав уламки по підлозі.

− Ваше місце на сцені, пані! − сказав він. − Ви могли б стати примою першокласного театру. Ви були б окрасою кону, вас би обожнював натовп, ви б мали стількох коханців, скількох бажали б, − як сценічних, так і приватних! Потім вас би запросили виступати у Віндзорі, ви б отримали від королеви в подарунок діаманти й записали б своє ім'я до її альбому автографів. Ви просто створені для акторської кар'єри! Душа ваша при цьому була б не менш розбещеною, ніж тепер, але яке це має значення? Актори не мусять бути цнотливими!

Він відштовхнув її, і вона стояла, затамувавши подих, зблідла зі злості, й дивилась на нього з пристрастю й жахом.

Близько хвилини вона мовчала, потім, повільно наблизившись до нього з котячою грацією, з тією грацією, якою вона славилася на цілу Англію, промовила − зумисне розміреним тоном:

− Лючіо Ріманський, я стерпіла ваші образи, як прийняла б і смерть від вашої руки, бо кохаю вас. Ви ненавидите мене, ви відштовхуєте мене − але я попри все вас кохаю! Ви не можете зректися мене: я ваша! Кохайте мене або я помру − обирайте. Маєте один день на роздуми. Станьте моїм коханцем − і я гратиму комедію в товаристві так само добре, як це роблять інші жінки, і мій чоловік ніколи не дізнається. Якщо ви відмовите мені, я вб'ю себе. Я не граю, я говорю щиро і з усією відповідальністю; що обіцяю, те й зроблю.

− Невже? − холодно сказав Лючіо. − Дозвольте вас привітати: мало жінок досягають такої послідовності!

− Я заподію собі смерть, − говорила вона, не звертаючи уваги на його слова. − Я не можу жити без вашого кохання, Лючіо. − її голос затремтів похмурим пафосом. − Я жадаю ваших обіймів, ваших поцілунків! Чи усвідомлюєте ви свою силу? жорстоку, необорну силу своїх очей, своїх слів, своїх усмішок? силу своєї вроди, яка робить вас подібним радше до янгола, ніж до людини? Чи може хтось із людей зрівнятися з вами? Він глянув на неї, ледь усміхнувшись.

− Коли ви говорите, − вела далі Сибілла, − я чую музику; коли ви співаєте, мені здається, я розумію, якими є райські пісні…Ваші очі − пастка для палкої, хисткої жіночої душі, Лючіо! − Підбадьорена його мовчанням, вона наблизилась до нього. − Ви зустрінете мене завтра на луці, неподалік від котеджу Мевіс Клер…

Він здригнувся, наче його вкололи.

− Я чула все, що ви говорили їй минулого вечора, − зізналась вона, підходячи ще на крок до нього. − Я стежила за вами й підслуховувала. Я майже збожеволіла з ревнощів: я думала, я боялася, що ви кохаєте її, але помилилась. Я ніколи ні за що не дякувала Богові, однак учора дякувала йому − за те, що помилилась. Мевіс не для вас − для вас я! Приходьте до її котеджу, туди, де квітнуть білі троянди; зірвіть одну − одну з цих маленьких осінніх троянд − і дайте мені: я сприйму це як знак, що можу прийти до вас завтра вночі, щоб бути не знехтуваною, але коханою, коханою! О Лючіо! Обіцяйте мені! Одну маленьку троянду! Символ кохання на одну годину! Потім… потім я ладна померти: мені більше нічого не треба в житті!

Раптом вона пригорнулась до нього, обвила його шию руками й наблизила своє обличчя до його. Місячне проміння освітило її очі, що палали захватом, вуста, що тремтіли пристрастю, груди, що важко дихали… Кров ударила мені в голову, і червоні кола попливли перед очима. Чи згодиться Лючіо?..

Він схопив її за руки й відсторонив від себе, тримаючи її на відстані простягненої руки.

− О жінко, фальшива і проклята! − мовив він гучним і страшним голосом. − Ви не знаєте, чого домагаєтесь! Усе, чого вам треба в житті, буде вашим після смерті. Це закон; тому будьте обережні у вимогах − бійтеся, щоб вони не здійснилися надто точно! Троянда з котеджу Мевіс Клер? Це все одно, що троянда з Раю, − не мені й не вам зривати їх! Любов і радість? Для невірних немає любові, для порочних немає радості. Не додавайте нічого до моєї ненависті й помсти. Ідіть, доки ще є час, ідіть і зустрічайте долю, яку ви самі для себе приготували, − ніщо не владне змінити її! А що стосується мене, кого ви кохаєте, перед ким ви стояли навколішки, поклоняючись, немов ідолові… − Тихий жорстокий сміх вихопився в нього. − Що ж, погамуйте ваші палкі бажання, прегарний злий душе! Майте терпіння! Ми зустрінемось незабаром!

Я більше не міг залишатись мовчазним свідком цієї сцени: вийшовши зі своєї схованки, я відтягнув Сибіллу від Ріманського і став поміж ними.

− Дозвольте мені захистити вас, Лючіо, від домагань цієї розпусниці! − вигукнув я, зайшовшись несамовитим сміхом. − Ще годину тому я думав, що вона моя дружина; тепер я бачу, що вона − просто куплена річ, якій забаглося змінити власника!

XXXI

Якусь мить ми всі троє стояли мовчки: я − задиханий, збезумілий з люті; Лючіо − спокійний, презирливий; Сибілла − хитаючись, мало не вмліваючи зі страху. У пориві оскаженіння я кинувся до неї і схопив за руки.

− Я все чув! − кричав я. − Я все бачив! Я бачив, як ви стояли навколішках перед моїм вірним другом, моїм чесним товаришем і докладали всіх зусиль, щоб він опустився до вашої підлоти! Я − той дурень, ваш чоловік, той сліпий егоїст, чию довіру ви хотіли здобути, щоб потім ошукати! Я − той нещасний, хто купив собі за дружину безсоромну куртизанку! Ви смієте говорити про кохання? Ви опоганюєте саме ім'я цього почуття! Великий Боже! З чого зроблені подібні жінки?! Ви падаєте в наші обійми, вимагаєте нашого піклування, претендуєте на нашу повагу, спокушаєте наші почуття, завойовуєте наші серця, а потім робите з нас дурнів! Гірше, ніж дурнів! Ви позбавляєте нас, чоловіків, сумління, віри, співчуття! Нема нічого дивного, якщо ми стаємо негідниками! Якщо ми скоюємо вчинки, які ганьблять нашу стать, то чи не за вашим прикладом?! Боже! Боже! Я кохав вас − так, кохав, незважаючи на все, чого