Марія Кореллі - Спокута сатани

туга читалася в очах князя Ріманського. Я слухав його зі здивуванням − я не мав уявлення, що він хотів сказати в цих дивних словах; моя легковажна дружина, як можна було судити з виразу її обличчя, також нічого не розуміла.

− Лючіо, − мовила вона, − Лючіо, про що ви говорите? Що я вам заподіяла? Я б нізащо не завдала вам шкоди! Я домагаюся вашого кохання, Лючіо, щоб дати вам таку пристрасть і ніжність, якої ви ніколи не знали! З цією, тільки з цією метою я одружилася з вашим приятелем − лише тому, що він ваш приятель!

«О віроломна жінко!» − подумав я.

− Я бачила, − вела вона далі, − я бачила його шалене себелюбство, його гордість із самого себе та зі свого багатства, його сліпу довіру до мене й до вас. Вичекавши певний час, я можу, наслідуючи звичай багатьох інших жінок мого кола, обрати собі коханця. Ах, я вже обрала його: я обрала вас, Лючіо! Нехай ви ненавидите мене, але ви не можете заборонити мені кохати вас;я кохатиму вас до самої смерті!

Він пильно дивився на неї; морок на його обличчі згустився.

− А після смерті? − спитав він. − Чи після смерті ви мене кохатимете?

У його тоні вчувалась жорстока насмішка, яка, здавалось, невиразно вжахнула Сибіллу.

− Після смерті? − розгублено перепитала вона.

− Так, після смерті, − повторив він похмуро, − у майбутньому житті! Майбутнє життя є: ваша мати знає це.

Вигук вихопився в неї, і вона звела на нього злякані очі.

− Прегарна леді, − вів далі він, − ваша мати була, подібно до вас, сластолюбна. Вона, подібно до вас, вирішила наслідувати звичай: щойно було здобуто сліпу довіру − або добровільну згоду − її чоловіка, вона обрала собі не одного коханця, а багатьох. Ви знаєте її кінець. Відповідно до законів Природи, яких людство вперто не хоче розуміти, хворе тіло є віддзеркаленням хворого духу; обличчя в останні дні було віддзеркаленням її душі. Ви здригаєтесь! А між тим зло, яке було в ній, є також і у вас: повільно, але ненастанно воно заражує вашу кров, і якщо ви не маєте віри в Бога, спроможної вилікувати цю недугу, вона зробить свою справу, хоча б у вашу останню годину, коли смерть схопить вас за горло і зупинить ваш подих. Усмішка на ваших холодних вустах буде тоді, повірте мені, усмішкою не святої, але грішниці. Смерть неможливо ошукати, хоч ошукати життя інколи вдається. А потім… Я знову запитую: чи потім ви мене кохатимете? Коли дізнаєтесь, хто я?

Я сам перелякався манери, з якою він поставив це дивне питання. Сибілла благально простягла до нього руки; здавалось, вона тремтить.

− Коли я дізнаюся, хто ви? − перепитала вона здивовано. − Хіба я цього не знаю? Ви Лючіо Ріманський, мій коханий, чию вроду я обожнюю, чий голос − моя музика, чиї погляди − мій рай!..

− І пекло! − докинув він із тихим сміхом. − Ходіть сюди! Вона наблизилась до нього − гарячково, але все одно якось нерішуче; він указав на підлогу; я бачив, як рідкісний блакитний діамант, що його князь завжди носив на правій руці, виблискував у місячному світлі.

− Якщо ви так мене кохаєте, − сказав він, − то схиліться знову навколішки й поклоніться мені.

Вона вклякла та склала руки. Я хотів був вийти вперед і заговорити, але якась необорна сила тримала мене в нерухомому мовчанні. Світло крізь вітражі падало на її гарне обличчя, осяяне усміхом блаженства.

− Усіма фібрами моєї істоти я поклоняюся вам! − палко шепотіла вона. − Ви мій цар, мій бог! Ваші жорстокі слова змушують мене кохати вас іще дужче; ви можете мене вбити, але ви не владні змінити мене! За один поцілунок ваших вуст я віддала б життя, за один ваш дотик я пожертвувала б душу…

− Чи маєте ви душу, щоб пожертвувати її? − спитав він насмішкувато. − Мусите спершу впевнитися в цьому! Стійте, як стоїте, і дайте мені подивитись на вас. Чудово! Жінка, яка прибрала прізвище свого чоловіка, яка повинна плекати честь свого чоловіка, жінка, вбрана в сукню, куплену за чоловікові гроші, залишає його, доки він спить, − залишає, щоб збезчестити його та опоганити себе найвульгарнішою розпустою! Ось вони, плоди цивілізації дев'ятнадцятого століття! Я особисто віддаю перевагу варварським звичаям давніх часів, коли брутальні дикуни билися за своїх жінок так само, як і за рогату худобу, ставилися до них так само, як і до худоби, і тримали їх у покорі, ніколи не сподіваючись від них таких чеснот, як вірність і цнота! Якби жінки були чистими та чесними, тоді, можливо, втрачене щастя світу могло би повернутись до нього; однак більшість жінок подібні до вас: вони брехливі та лицемірні. Ви вигукуєте: я можу зробити з вами все, що хочу, − мучити вас, убити вас, зганьбити вас в очах суспільства, нарешті, проклясти вас перед Небом, − якщо тільки покохаю вас! Усе це мелодраматичні тиради, а я ніколи не полюбляв мелодрам. Я не буду ані вбивати вас, ані ганьбити, ані проклинати, ані кохати вас − я просто покличу вашого чоловіка!

Я рушив був зі своєї схованки, але зупинився. Сибілла зірвалась на ноги в пориві пристрасті й гніву.

− Ви не посмієте! − задихалася вона. − Ви не посмієте… так принизити мене!

− Принизити вас? − перепитав він зневажливо. − Запізно − ви самі вже принизили себе!

Сибілла була розлютована. Пробудилася вся невгамовна впертість її натури, і вона стала схожа на прекрасну дику тварину, яка щосили захищається від небезпеки; вона вся тремтіла з хвилювання.

− Ви нехтуєте мною? Ви зневажаєте мене? − гнівно шепотіла вона. − Ви глузуєте з моєї сердечної туги і відчаю? Ви постраждаєте за це! Я вам пара, я вам рівня! Ви запитуєте: чи кохала б я вас, якби знала, хто ви є? Ви любите таємничість − але я не маю жодних таємниць. Я жінка, і я кохаю вас з усією пристрастю, на яку здатна; я радніша вбити себе і вас, ніж жити далі, знаючи, що марно благала вашого кохання. Гадаєте, я прийшла непідготована? Це не так!

І вона зненацька вихопила схований на грудях короткий сталевий стилет із руків'ям, оздобленим коштовним камінням; я впізнав один із весільних подарунків.

− Кохайте мене або я впаду мертва тут, біля ваших ніг,