Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

берег. Мав той водяник напівлюдську-напівмавпячу голову, а позаду нього морськими хвилями пливла невелика чорна баржа; вона рухалася вперед, хоч і не видно було на ній жодної істоти, яка б стернувала чи веслувала. Побачивши це, згадав Нушейн ієрогліфи морського створіння та човна, які нещодавно з’явилися на березі його нативної карти, і, розгорнувши папірус, зачудовано побачив, що обидва знаки щезли; й не сумнівався зорезнавець, що вони, достоту як ієрогліф мумії, пройшли через усі зодіакальні доми й сягнули, зрештою, того дому, який керував перебігом його долі; а тоді, либонь, матеріалізувалися й постали перед ним. Але зараз на їхньому місці, у протистоянні до Великого Пса, був накреслений полум’яний ієрогліф, який зображав огнисту саламандру. 

Водяник химерними жестами поманив його до себе, широко шкірячись і показуючи білі пилчасті ряди схожих на акулячі зубів. Скоряючись знакам морського створіння, Нушейн виступив уперед і зійшов на палубу баржі; Мозда з Ансератом, віддані своєму господареві, супроводжували його. Одразу по тому водяник поплив уперед, розтинаючи розбурхані хвилі прибою, а баржа, немовби веслована й кермована самими лише чарами, тієї-таки миті круто розвернулася від берега і, плавно долаючи вітер і хвилі, рушила похмурим безіменним океаном. 

Напіввидимий серед розбуялої піни та імли, водяник незмінно бовванів попереду. Отак вони й пливли вперед, і впродовж тієї подорожі, поза всяким сумнівом, перетнули межі часу і простору; й, неначе вийшовши за межі смертного буття, Нушейн не відчував ані спраги, ані голоду. Але здавалося йому, що душа його плине морями дивовижної непевності та найжахливішої відчуженості; він боявся імлистого хаосу, який оточував його зусібіч, так само як боявся огорнутих нічною пітьмою катакомб. Зчаста намагався він розпитати морське створіння про те, куди вони пливуть, але так і не дістав жодної відповіді. І вітер, який віяв від неуявленних берегів, і течії, що плинули до незнаних безодень, були однаково сповнені шепотіння, в якому вчувалися благоговіння та жах. 

Нушейн обмірковував таємниці своєї подорожі майже до божевілля, і спало йому на думку, що, перейшовши краєм смерті, нині він перетинає лімб несотворених істот; і не насмілився звіздар міркувати над тим, якою буде природа кінцевої мети цієї мандрівки. 

А невдовзі щільна пелена імли зненацька розірвалася, і водоспад золотих променів полився додолу від сонця, що сяяло високо вгорі. Зовсім близько, на відстані руки, з підвітряного боку баржі, яка й далі дрейфувала водами, понад хвилями височів острів, порослий зеленню, зі світлими банями у формі мушель і вкритими цвітом садами, що нависали високо вгорі, у засліпливому полуденному сяйві. Хвилі прибою із сонним жебонінням заколисано напливали на низький трав’янистий берег, який не відав гніву бурі, а над водою схилялися лози з рясними гронами та вкриті буйним цвітом квіти. Здавалося, ніби той острів випромінює чари забуття та сну, і що кожен, хто пристане до його берега, повік-віку житиме, неприступний, у сонцесяйних снах. Нушейна охопило палке бажання дістатися цього зеленого тінявого прихистку; він більше не бажав мандрувати далі у страхітливу нічогість окутаного імлою океану. І, вагаючись між бажанням і жахом, астролог геть забув про ту долю, яку визначили для нього зорі. 

Баржа ані зупинялася, ані відхилялася від курсу, одначе підпливала дедалі ближче до узбережжя острова, й побачив Нушейн, що вода між нею та берегом прозора й неглибока, тож висока людина легко могла дістатися суходолу. Тримаючи свій гороскоп, він зіскочив у море й пішов у напрямку острова, а Мозда із Ансератом рушили за ним слідом, пливучи біч-о-біч. 

Хоча довге намокле вбрання дещо стримувало його хід, астролог гадав невдовзі дістатися принадного берега; та й водяник, як на те, не робив жодних рухів, аби його перехопити. Спочатку вода сягала йому між попереком і пахвами; тоді заплюскотіла на рівні паска; згодом — на рівні колін; а острівні лози та цвіт уже духмяно схилялися над ним. 

А тоді, за якийсь крок від заворожливого острова, він почув гучне сичання й побачив, що лози, гілки, квіти, ба навіть трави були переплетені й оповиті мільйоном змій, які, нескінченно звиваючись, у бридкому сум’ятті плазували туди й сюди. Їхнє сичання долинало з усіх частин того високого острова, змії скручувалися мерзенно поцяткованими кільцями, повзали та ковзали повсюди; і не було жодного ярда його поверхні, яку б вони не осквернили своєю присутністю, чи просто вільної настільки, аби людина могла ступити бодай крок. 

 

З відразою розвернувшись у бік моря, Нушейн виявив, що на відстані руки від нього вже чекають водяник і баржа. Втративши надію, він зі своїми супутниками знову зійшов на борт баржі, і магічним чином урухомлене судно продовжило свій шлях. І тоді водяник уперше заговорив до астролога, позираючи на нього через плече й хрипким, напіврозбірним голосом промовляючи не позбавлені іронії слова: 

— Може здатись, о Нушейне, що тобі бракує віри у власні віщування. Хай там як, а навіть найпослідущіший зі звіздарів уряди-годи складає правильний гороскоп. Тож припини повставати супроти того, що було провіщено тобі зірками. 

А баржа пливла собі далі, й тумани важкою пеленою огортали її, й осяяний променями полуденного сонця острів уже зник з овиду. Минуло хтозна-скільки часу, й оповите імлою сонце закотилося за несформовані, зародкові води та хмари, і все довкруж облягла темрява первісної ночі. Невдовзі крізь рвану запону хмар, які плинули у височині, Нушейн уздрів дивовижні небеса, на яких астрологові не вдалося знайти жодного знайомого сузір’я чи планети; від того пройняло його чорним жахом цілковитої покинутості. А тоді тумани і хмари повернулися, запинаючи те невідоме небо і роблячи його недосяжним для допитливого погляду зорезнавця. І більше він не міг розгледіти нічого, крім водяника, який виднів попереду, освітлений тьмавим фосфоричним сяйвом, що огортало його повсякчас. 

А баржа й далі плинула вперед; і з часом астрологові почало здаватися, ніби за імлистою пеленою займався, здушений туманами, вогнисто-червоний ранок. Невдовзі човен увійшов у дедалі ширшу смугу світла, і очі Нушейна, який вже навіть і не думав, що знов колись побачить сонце, засліпило сяйво дивоглядного берега, на якому суцільною високою стіною височіло палахкотливе полум’я, яке, судячи з усього, постійно живилося самим лише голим піском і камінням. З могутнім ревом, подібним до шуму прибою, що розбивається об берег, полум’я бурхнуло вгору, і хвиля жару, неначе вирвавшись із численних печей, прокотилася від нього, сягнувши далеко в море. Баржа стрімко наблизилася до того берега, і водяник, за допомогою незграбних жестів попрощавшись з астрологом, пірнув і зник під водою. 

Нушейн заледве міг дивитися на те полум’я чи витримувати жар, який линув від нього. Але баржа пристала до прямої коси, яка лежала між вогнями й морем; і просто перед Нушейном зі стіни полум’я вигулькнула вогниста саламандра, що формою та барвою достоту нагадувала той ієрогліф, який останнім з’явився в його гороскопі. І з невимовним жахом збагнув астролог, що це був третій проводир його троїстої подорожі. 

— Ходімо зі мною, — мовила саламандра голосом, подібним до потріскування оберемків хмизу у багатті. Нушейн зійшов з баржі на берег і відчув, що суходіл під його ногами гарячий, наче піч; а слідом за ним, як і раніше, хоча й з відчутною нехіттю, пішли Мозда з Ансератом. Але Нушейна, який вже наближався до язиків полум’я, що здіймалися за спиною саламандри, і мало не умлівав від їхнього палу, здолала слабкість