Річард Докінз - Сліпий годинникар

виявити еволюційні взаємозв’язки й поділяються ще на дві школи: кладистів, які дотримуються принципів, викладених у відомій книжці Віллі Генніґа «Філогенетична систематика», та «традиційних» еволюційних таксономістів. Кладисти одержимі розгалуженнями. Для них метою таксономії є виявлення порядку, в якому спадкові лінії відділяються одна від одної в процесі еволюції. Їх не цікавить, наскільки сильно чи наскільки мало ці спадкові лінії змінилися з моменту розгалуження. «Традиційні» ж (не вважайте цю назву зневажливою) еволюційні таксономісти відрізняються від кладистів переважно тим, що їх цікавить еволюція не лише розгалужень. Вони беруть до уваги також загальний масштаб змін, що відбуваються впродовж еволюції, а не тільки розгалуження.

З самого початку роботи кладисти будують свої міркування, виходячи з розгалужених дерев. В ідеалі вони починають з того, що виписують усі можливі розгалуження дерев для тих тварин, із якими мають справу (лише двосторонні розгалуження, бо будь-яке терпіння має свої межі!). Як ми вже бачили, коли розглядали молекулярну таксономію, це може бути непросто, якщо намагатися класифікувати багато тварин, бо тоді кількість можливих дерев стає астрономічно великою. Але, як ми також уже бачили, на щастя, існують обхідні шляхи та корисні наближення, а це означає, що такого типу таксономічну систему все ж можна побудувати на практиці.

Якщо, наприклад, спробувати класифікувати лише трьох тварин: кальмара, оселедця та людину, — то можна отримати лише такі три двосторонні розгалуження:

1. Кальмар і оселедець близькі один одному, людина — «чужий».

 

2. Людина й оселедець споріднені, кальмар — «чужий».

 

3. Кальмар і людина близькі один одному, оселедець — «чужий».

 

Кладисти подивилися б на кожне з цих трьох можливих дерев по черзі й обрали б найкраще. Як же його впі­знати? Загалом це дерево, що поєднує тварин, які мають найбільше спільних ознак. «Чужим» ми називаємо тварину, що має найменше спільних ознак із двома іншими. З наведеного вище переліку дерев перевага була б віддана другому, бо людина й оселедець мають значно більше спільних ознак, аніж кальмар і оселедець чи кальмар і людина. Кальмар тут є «чужим», бо він не має багато спільних ознак ані з людиною, ані з оселедцем.

Насправді все не зводиться до простого підрахунку спільних ознак, бо деякі типи ознак умисно ігноруються. Особ­ливу увагу кладисти зазвичай приділяють тим, які виникли нещодавно. Наприклад, давні ознаки, які всі ссавці успадкували від спільного предка, є непридатними для побудови класифікації ссавців. Методи, які кладисти використовують для визначення того, які ознаки є давніми, доволі цікаві, але вони завели б нас далеко від теми цієї книжки. На цьому етапі головне — запам’ятати, що кладист (хоча б у принципі) розглядає всі можливі роздвоєні дерева, які можуть поєднувати тварин, із якими він має справу, й намагається обрати одне правильне. А ще справжній кладист не боїться визнати той факт, що він розглядає ці розгалужені дерева, або «кладограми», як генеалогічні — дерева близькості еволюційної спорідненості.

Доведена до крайнощів, одержимість самими лише розгалуженнями може давати дивні результати. Теоретично можливо, що вид виявиться в усіх деталях ідентичним своїм далеким родичам і при цьому цілковито відрізнятиметься від ближчих. Наприклад, припустімо, що 300 мільйонів років тому на Землі жили два дуже подібних види риб, — назвемо їх Яків та Ісав. Обидва ці види заснували династії нащадків, що збереглися до сьогодні. Нащадки Ісава зупинились у своєму розвитку. Вони продовжують жити в глибоких морях, але не еволюціонують. Як наслідок, той чи інший сучасний нащадок Ісава, по суті, є таким самим, як Ісав, а отже, дуже схожим на Якова. Нащадки ж Якова еволюціонували й ширились. Урешті-решт вони породили всіх сучасних ссавців. Але одна спадкова лінія нащадків Якова також зупинилась у своєму розвитку в глибоких морях і також залишає сучасних нащадків. Ці сучасні нащадки є рибами, настільки схожими на сучасних нащадків Ісава, що їх важко розрізнити.

То як же тоді класифікувати цих тварин? Традиційний еволюційний таксономіст розпізнав би велику подібність між примітивними глибоководними нащадками Якова та Ісава і класифікував би їх разом. Суворий кладист не міг би цього зробити. Глибоководні нащадки Якова, попри те, що на вигляд вони такі самісінькі, як і глибоководні нащадки Ісава, тим не менш є ближчими родичами ссавців. Їхній спільний із ссавцями предок жив пізніше, навіть якщо лише трохи пізніше, ніж їхній спільний предок із нащадками Ісава. Відповідно, їх треба класифікувати разом із ссавцями. Такий підхід може здаватися дивним, але особисто я сприймаю його цілком спокійно. Принаймні він є абсолютно логічним і зрозумілим. По суті, свої позитивні моменти мають і кладизм, і традиційна еволюційна таксономія, тож я не надто переймаюся тим, як люди класифікують тварин, якщо вони чітко пояснюють мені, як це робиться.

Час повернутися до іншої основної наукової школи — вимірювачів чистої подібності, яких, знов-таки, можна розподілити на два напрямки. Обидва ці напрямки погоджуються прибрати еволюцію зі своїх повсякденних міркувань під час побудови таксономії. Але вони не погоджуються щодо самого процесу побудови цієї повсякденної таксономії. Один із напрямків цих таксономістів іноді називають «фенетиками», а іноді — «числовими таксономістами». Я називатиму їх «вимірювачами середньої відстані». Представники ж другого напрямку вимірювачів подібності називають себе «трансформованими кладистами». Це невдала назва хоча б тому, що загалом ці люди — не кладисти! Коли Джуліан Гакслі винайшов термін «клада», то визначив його чітко й недвозначно з погляду еволюційного розгалуження та еволюційного розвитку. Клада — це сукупність усіх організмів, що походять від конкретного предка. Оскільки головною ідеєю «трансформованих кладистів» є уникнення будь-якої згадки про еволюцію та розвиток, називати себе кладистами з їхнього боку нерозсудливо. Причина ж, з якої вони це роблять, корениться в історії: вони починали як справжні кладисти і зберегли деякі методи кладистів, хоча й відкинули їхню фундаментальну філософію та обґрунтування. Думаю, що не маю іншого вибору, крім як називати їх трансформованими кладистами, хоча мені це й не подобається.

Вимірювачі середньої відстані не лише відмовляються брати до уваги еволюцію в своїй таксономії (хоча всі вони вірять в еволюцію). Вони послідовні в тому, що навіть не припускають, що схема подібності обов’язково буде просто розгалуженою ієрархією. Вони намагаються задіяти методи, які виявлять ієрархічну схему, якщо вона справді існує, і не виявлять, якщо її там немає. Вони намагаються умовити Природу розповісти їм, чи справді вона організована ієрархічно. Це не є легким завданням, і буде, мабуть, чесно визнати, що способів досягнення цієї мети насправді поки що немає. Тим не менш ця мета здається мені різновидом гідного поваги прагнення уникати упереджень. Їхні методи часто є доволі витонченими й математичними, і вони так само придатні для класифікації неживих об’єктів, наприклад скельних порід чи археологічних знахідок, як і для систематизації живих організмів.

Зазвичай вони починають із вимірювання