Анні Флейм - В обіймах привида, Анні Флейм

Глава 27.2

— І, передбачаючи твоє наступне питання, — іронічно промовляє некромант, — одразу скажу — його незнання про нашу спорідненість теж виключене. З багатьох причин.

Що ж, залишається тільки прийняти ці слова на віру. Принаймні, до того моменту, поки на власні очі не побачу цього Астарда, щоб скласти про нього вже власну думку.

— Вибач, що тобі довелось це розповідати, — тихо промовляю я. — І дякую за відвертість. Це… дуже для мене важливо.

— Розповідати про минуле виявилося несподівано легше, ніж я очікував, — в голосі Ліама лунає задумливість. — Дякую, що вислухала. 

Сумно усміхаюсь на ці слова. Можливо, саме це і було йому потрібно? Щоб просто вислухали, без оцінки чи засудження?

Адже яким би сильним та могутнім Ліам Лотт не здавався, на які б неймовірні магічні дива він не був би здатним, десь глибоко всередині нього ховається знехтувана дитина, якій просто хочеться, щоб її любили. Здавалося б, таке просте і природне бажання. Та що сильнішим воно буде і що менше Ліам отримуватиме бажане — тим впертіше заперечуватиме саме існування такого бажання. 

Принаймні, так мені здається.

Якщо не зважати на швидкоплинні сплески болю та злості, вся його розповідь — спроба впевнити мене, що хлопчик виріс і усвідомив свої помилки. Можливо, це дійсно так. Але завтра він напевно пожалкує про сьогоднішню сповідь.

Цього не можна допустити.

Я притискаюсь до некроманта ще міцніше, заразом придушивши в собі жалість, викликану думками про його біль. Це не те відчуття, яким я хочу з ним поділитись. Натомість якомога сильніше роздмухую любов та ніжність. Жодної хтивої нотки, просто всім серцем відчуваю тепло, радість і вдячність через те, що він тут і зараз, зі мною. За те, що відкрився, адже я й сама добре знаю, наскільки це складно. 

Замість відповіді Ліам підхоплює мене на руки та встає з крісла.

— Якщо я відповів на всі твої запитання, то час йти спати, — рівно промовляє він.

— А я?..

— Твою розповідь я хотів би почути завтра, — привид обережно переносить мене через поріг спальні. — Але якщо це для тебе надто неприємно, можеш не розповідати взагалі, — несподівано додає він.

Двозначна ситуація. З одного боку він наче й не вимагає нічого взамін, з іншого ж — я сама запропонувала цю угоду, і не слідувати її умовам дуже… негарно. Але якщо він таким чином просто скористався можливістю виговоритись, а моя історія йому не надто цікава…

Тим часом Ліам обережно садить мене в крісло, а сам опускається перед ним навколішки, спершись грудьми об мої коліна. Дивиться на мене знизу вгору м'яко осяяними холодною блакиттю очима.

— Я не хочу тебе примушувати, — тихо промовляє він.

— Але ж я тебе примусила, — не знаходжу кращої відповіді. — Точніше, спровокувала.

— А я думав, моя розповідь була достатньо красномовним свідченням моєї впертості.

Видимі в темноті блакитні очі примружуються, і я відчуваю, як шнурівка на спині сукні поволі послаблюється. Сама. Він вирішив мене роздягти, щоб продовжити вечір цікавішим чином?

— І того, що без мого на це бажання примусити мене до чогось доволі… складно, — задумливо додає привид. — Але якщо ти так прагнеш зробити щось у відповідь…

Його тон стає настільки вкрадливим, що це мимоволі запалює вогник хтивого передчуття внизу живота. Особливо на тлі того, що шнурівка вже повністю розв'язана, і сукня тримається на моїх грудях лише тому, що я притискаю її спиною до крісла.

— Можеш лягти спати оголеною, — нарешті озвучує свою пропозицію Ліам.

Несподівано і незрозуміло. І якось трохи… ніяково.

Хоча, з огляду на те, наскільки стрімко розвилося наше близьке знайомство… Чом би й ні?

Хоча ніщо не заважає мені трохи подражнити його при цьому. Хоч наслідки й можуть виявитися доволі непередбачуваними.

— Саме — спати? — запитую якомога невинніше.

— Так, — лунає спокійна відповідь.

— Ти впевнений, що цього буде достатньо? — ставлю запитання вже серйозніше.

— Цілком.

— Вибач, але… Навіщо це тобі?

— Дивне запитання, — голос привида поволі стає нижчим, а від подальших слів спиною мимоволі пробігають мурашки. — У тебе прекрасне тіло. Хочу милуватися ним, поки ти спиш.

— Що ж ти робиш, я так взагалі не засну, — з нервовим смішком повідомляю я, відчуваючи, як стрімко червоніють щоки. Але вже за мить їх охолоджують крижані долоні. Ліам випростовується та подається вперед, торкаючись мого обличчя.

— А ти спробуй, — лунає прямо мені в губи. — Для мене.

Для нього… Щось, зроблене для привида, надає йому сил. Згадавши про це, я розумію — і роздягнусь, і… Взагалі все що завгодно.

Легкий швидкоплинний поцілунок, і Ліам відсторонюється, відпустивши моє обличчя. Схоже, навіть на ноги піднімається і відходить вбік, щоб дати мені можливість встати з крісла. Коли я нарешті це роблю, нічим не утримувана сукня просто зісковзує по моєму тілу, осівши купою тканини навколо моїх щиколоток. 

Нижню сорочку я не вдягала, адже плечі у сукні відкриті. І тепер, з дивним задоволенням усвідомлюючи майже повну свою оголеність, я переступаю через сукню, і, на ходу перекидаючи волосся на плече, прямую повз привида до ліжка. Зупиняюсь і розмірковую над тим, чи варто знімати білизну або обмежитися лише панчохами.

— Пов-ніс-тю… — наспівно підказує Ліам. Судячи з того, звідки лунає його голос, він повернувся до крісла.

Відчуваю на собі його погляд. Ледь осяжним холодком він ковзає по моїй спині, поволі спускається вниз від лопаток до чутливої ділянки шкіри трохи нижче попереку.

Що ж, якщо він так цього хоче…

Мимоволі кидаю погляд через плече, хоч нічого і не бачу в темряві, окрім м'якого блакитного сяйва його очей.

Спостерігає.

Повільно схиляюсь і знімаю з ноги спочатку один кімнатний черевичок, а за ним і другий. Ставлю стопу на край ліжка і відстібаю ліву панчоху. Трохи нахилившись вперед, скочую її по нозі та відкладаю вбік. Те саме повторюю і для другої. Розстібаю пояс для панчіх та відкидаю його вбік. Повільно стягую білизну. Схиляючись все нижче і нижче, відчуваю, як внутрішнім боком стегон пробігають мурашки від розуміння того, що Ліам напевно за цим дуже уважно спостерігає. Йому ж темрява, мабуть, не заважає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍