Анні Флейм - В обіймах привида, Анні Флейм

За заповітом загиблого чоловіка я отримала чималі гроші — і його невдоволених родичів на додачу. Щоб не чути їхніх пліток про підозрілість мого нового становища, я вирішую поїхати геть. Самотній маєток на околиці тихого провінційного містечка — саме те, що треба молодій вдові у жалобі, чи не так? Внутрішнім чуттям я розуміла ще тоді: це рішення виявиться для мене доленосним. Але навіть не уявляла — наскільки… У тексті є: - хоробра та допитлива головна героїня; - зловісний та спокусливий привид; - елементи готичного роману; - відверті еротичні сцени; - хепі-енд попри все. Перша частина майбутньої дилогії. Є і залишиться безкоштовною :)

Пролог

— Пані Ерзо, ви впевнені, що воно того варте?

Запитання покоївки висмикує мене із задумливості. Через силу відводжу погляд від скла, за яким видніється невелике озеро з пологими берегами, густо порослими очеретом. Диліжанс підстрибує на якійсь вибоїні, і чорна вуаль сповзає мені на очі.

— Так, Ліно, — промовляю я з впевненістю, якої насправді не відчуваю.

Дівчина, що скромно сидить в куточку сидіння навпроти, покірно киває. Я розумію її занепокоєння — за десять років вірного служіння мені вона жодного разу не виїжджала настільки далеко. Ще й куди!

— Мені потрібні тиша та спокій, — вирішую пояснити, хоча Ліна чудово знає справжню причину, чому ми прямуємо в таку глушину. 

— Але ваш від'їзд… Всі пліткуватимуть…

Покоївка промовляє це настільки сумно, що я мимоволі усміхаюсь її наївності.

— Моя присутність не покладе край пліткам, — не витримую і жартівливо додаю: — А за моєї відсутності нехай мене хоч б'ють.

Дівчина жарт не оцінює, лише з сумнівом хитає головою. Сонячні промені виблискують на хвилях тугої золотої коси, акуратно укладеної навколо маківки у традиційну зачіску всіх покоївок. Я поділяю її почуття, але маю уособлювати впевненість в обраному шляху, щоб надати рішучості всім нам.

— До того ж, там я відчуватиму себе по-справжньому вільною, — додаю до свого голосу дрібку мрійливості. — Гадаю, це варте того, щоб ризикнути.

У відповідь Ліна лише опускає очі.

Вона і її чоловік Хальф — єдині вірні мені люди, яким я беззаперечно довіряю. Саме в їхньому супроводі я покинула батьківський дім два роки тому, щоб стати дружиною Ріхарда і частиною сім'ї Латойр. Шлюб з розрахунку — так всі вважали через шляхетне походження однієї сторони та могутність і заможність — іншої, а також різницю у віці — понад двадцять років.

До того ж, Ріхард — маг… Був. А так вже повелося, що холодні та розсудливі маги ніколи не керуються почуттями при виборі подружжя.

Ми дійсно одружилися за розрахунком. Так Ріхард отримав перепустку до кола старої шляхти, а моя родина — щедрий викуп, який за кілька років стане посагом для моєї молодшої сестри.

Кохання між нами не було, але ми з Ріхардом принаймні поважали одне одного. За два роки сімейного життя маг жодного разу не образив мене ні словом, ні ділом. А заповіт продемонстрував його прагнення подбати про мене навіть після смерті.

Відчувши укол туги за загиблим чоловіком, я відвертаюсь та намагаюсь відволіктись — зосереджуюсь на пейзажі за вікном диліжанса. Тепер ми проїжджаємо повз молодий лісок. Стрункі дерева тягнуть свої долоні-віти до ясного неба і теплого сонця.

Сьогодні буде хороший день. Ніхто і ніщо не зможе мені його зіпсувати.

Але від спостерігання за пейзажем знову відволікає Ліна.

— Вибачте за недоречне питання, пані Ерзо, але…

Коли я переводжу погляд на покоївку, вона раптом настільки сильно знічується, що мені навіть цікаво — що ж таке вона хоче у мене спитати.

— Але — що?

— Вам не здається, що пан Себар надто… Завзято прагне вам допомогти? — запитує вона, не піднімаючи на мене очей.

— Здається. Але його допомога вкрай доречна зараз.

— Це може вас скомпрометувати.

Щира занепокоєність відданої поборниці моєї незаплямованої честі викликає у мене мимовільну усмішку.

— В такому випадку мені залишається тільки сподіватись на розважливість пана Себара, — зітхаю я. — Мій чоловік не взяв би повіреним абикого, адже чудово розумів, що у разі його передчасної смерті з цією людиною доведеться мати справу й мені. Я довіряю його вибору, отже, пан Себар — людина якщо не честі, то здорового глузду. Йому проблеми потрібні ще менше, ніж мені.

Я відчуваю, як дорога стає рівнішою, а згодом диліжанс доволі різко завертає кудись вбік. Схоже, майже приїхали.

— Нічого в цьому світі не буває просто за так, — вперто бурмоче Ліна, але раптом зацікавлюється тим, що бачить за вікном. 

У неї поволі округлюються очі.

Так, наш новий дім вміє вражати. Невеликий, але просторий маєток продавався за ціною, якою в столиці могла би похвалитися хіба що якась напівпідвальна комірчина. А тут за ці гроші отримуєш не лише дім, але й чималу ділянку землі при ньому, де є справжній ліс і невеличке природне озеро на додачу.

Як сказав би Ріхард — вдале капіталовкладення. На ті гроші, що він мені залишив за заповітом, можна було б купити десяток таких.

Але мені й одного забагато. Та з цим доведеться змиритися — чого тільки не зробиш, щоб опинитися якнайдалі від дорогоцінних та вельми шанованих родичів, що обвинувачують мене у смерті власного чоловіка.

Тихо зітхнувши, проводжу долонями по подолу чорної сукні, розгладжую бганки. А згодом і диліжанс зупиняється.

З м'яким клацанням відкриваються дверцята. Хальф — невисокий кремезний парубок, що весь цей час був за візничого, подає мені руку. Необов'язкова формальність — в цій глушині я б воліла забути про своє походження і статус. Але виходити з високого диліжансу все ж зручніше, якщо спираєшся на чиюсь тверду та сильну руку.

Опинившись на землі та відійшовши на пару кроків вбік, я віддалік бачу віз, що кількома днями раніше привіз сюди наші нечисленні речі. Очікувано порожній — його вже розвантажили. І, якщо пощастило, то навіть встигли прибралися в маєтку та розкласти більшість речей по місцях. Себар обіцяв розпорядитися щодо найму для цього тимчасової прислуги серед місцевих.

Мимоволі переводжу погляд на парадні двері, за якими якраз видніється висока й струнка постать повіреного мого покійного чоловіка. 

Я познайомилась із ним мало не наступного дня після весілля з Ріхардом. Однолітки та друзі з дитинства — так описав Себара мій чоловік. 

Втім, при знайомстві з ним я не могла не здивуватися тому, наскільки молодо він виглядав. У коротко стриженому смоляно-чорному волоссі жодної сивої волосини, а гнучке й спритне тіло та виразне обличчя з таким же успіхом могли б належати й чоловіку, молодшому за нього років на десять-п'ятнадцять. У Ріхарда ж вистачало і сивини, і зморшок — попри те, що маги живуть мало не вдвічі довше за звичайних людей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍