Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

— Ще тиждень постежимо,— сказав Страйк.— На Лейнга у нас немає інших зачіпок. Слухай,— роздратовано додав Страйк, коли Робін почала була протестувати,— я буду в такому самому становищі, коли почну стежити за тим стрип-клубом.

— От тільки ми знаємо, що Брокбенк там,— різко відповіла Робін.

— Я в це повірю, тільки як його побачу,— огризнувся Страйк.

За кілька хвилин вони попрощалися, ледь приховуючи взаємне невдоволення.

Всі розслідування мають свої провали й посухи, коли вичерпуються інформація та натхнення, але Страйкові важко були дивитися

на ситуацію по-філософському. Завдяки невідомому надсилачеві ноги бізнес майже не приносив прибутку. Остання клієнтка з грошима — дружина Тата-Вар’ята — більше не потребувала послуг Страйка. Сподіваючись переконати суд у тому, що заборони не треба, Тато-Вар’ято, власне, ту заборону виконував.

Агенція довго не протягне, якщо і далі з його офісу відгонитиме неуспіхом і збоченством. Як Страйк і передрік, тепер його ім’я рознесли по всьому інтернету в зв’язку з убивством і розчленуванням Келсі Платт, і криваві деталі затьмарили не тільки всі попередні здобутки, а й просто рекламу його детективних послуг. Ніхто не хотів звертатися до чоловіка з такою сумною славою; нікому не подобався детектив, так близько пов’язаний з нерозкритим убивством.

А отже, до стрип-клубу, де сподівався знайти Ноеля Брокбенка, Страйк вирушив у рішучому і навіть трохи відчайдушному настрої. Виявилося, що то черговий перебудований старий паб у провулку біля Комершіал-роуд у Шордичі. Цегляний фасад подекуди руйнувався; вікна було зачорнено, на цьому тлі намальовані білі силуети оголених жінок. Над подвійними дверима і досі читалася оригінальна назва («Сарацин») обідраними золотими літерами по облізлій чорній фарбі.

В районі проживало чимало мусульман. Страйк проходив повз людей у чадрах і тюбетейках, які ходили дешевими крамницями одягу. Крамниці мали назви на взір «Міжнародної моди» та «Зроблено в Мілані» і всі як одна виставили сумних манекенів у синтетичних перуках, нейлоні й поліестрі. Комершіал-роуд повнилася бангладеськими банками, облупленими агенціями нерухомості, школами англійської та розваленими бакаліями, де за брудними вітринами лежали зіпсовані фрукти, але лавок, щоб присісти, тут не було. Не було навіть якогось низького холодного паркану. Страйк кілька разів змінював свій спостережний пункт, але невдовзі його коліно почало скаржитися на довге стояння — до всього ще й безплідне, бо Брокбенка ніде не було видно.

Чоловік на дверях клубу був низький і короткошиїй, і Страйк не бачив, щоб виходив чи заходив хтось, крім клієнтів і стриптизерок. Дівчата приходили і йшли, і були, подібно до свого місця роботи, не такі гламурні й доглянуті, як у «М’ятному носорозі». Деякі мали татуювання й пірсинг; декілька — зайву вагу, а одна прийшла п’яна десь об одинадцятій ранку і навіть з вікна кебабної через дорогу від клубу вигляд мала страшенно брудний. Три дні понаглядавши за «Сарацином», Страйк, який плекав великі надії попри все, що казав Робін, неохоче виснував, що Брокбенк або ніколи тут не працював, або його вже вигнали.

Настав ранок п’ятниці, і гнітюча смуга відсутності прогресу нарешті закінчилася. Страйк чатував у дверях особливо страшної крамниці одягу під назвою «Світовий шик», коли в нього задзвонив мобільний і у вухо заговорила Робін:

— Джейсон буде в Лондоні завтра. Ну, той, з ногою. З сайту прихильників ампутації.

— Чудово! — відповів Страйк, відчувши полегшення на саму думку про те, що зможе когось допитати.— Де ми з ним зустрінемося?

— Не з ним, а з ними,— відповіла Робін з явною пересторогою у голосі.— Ми зустрінемося з Джейсоном і Буревією. Вона...

— Прошу? — перебив Страйк.— Буревія?

— Не думаю, що її так назвали батьки,— сухо відповіла Робін.— То жінка, з якою Келсі спілкувалася в інтернеті. Чорнява, в окулярах.

— А, так, пам’ятаю,— відповів Страйк і затис мобільний між плечем і підборіддям, щоб закурити.

— Щойно говорила з нею по телефону. Вона — відома активістка спільноти трансвалідів і досить говірка, але Джейсон її обожнює і наче почувається безпечніше, коли вона поруч.

— Нормально,— відповів Страйк.— То де ми зустрінемося з Джейсоном і Буревією?

— Вони хочуть піти до «Галерейної їдальні». Це кафе при галереї Саатчі.

— Правда? — Страйк наче пригадував, що Джейсон працював у супермаркеті «Асда», і бажання в Лондоні щонайперше долучитися до сучасного мистецтва видавалося дивним.

— Буревія на візку,— пояснила Робін,— а там наче зручно для інвалідів.

— Гаразд,— відповів Страйк.— О котрій?

— Перша година,— сказала Робін.— Вона, ем, спитала, чи ми їх пригостимо.

— Гадаю, доведеться.

— І слухай, Корморане, нічого, якщо я зранку займуся своїми справами?

— Так, звісно. Щось сталося?

— Та нічого, просто треба тут... треба дещо повирішувати з весіллям.

— Без проблем. Стій,— додав він, поки Робін не встигла повісити слухавку,— може, спершу зустрінемося? Перед розмовою з ними. Складемо якусь стратегію допиту?

— Це буде чудово! — зраділа Робін, і Страйк, зворушений її ентузіазмом, запропонував зустрітися у закусочній на Кінгз-роуд.