Ліра Куміра - Приборкати дракона, Ліра Куміра

- Лекс... ти прекрасна людина, нехай і буваєш часто скалкою. Але я нічого не відчуваю до тебе... абсолютно. Щось усередині мене каже, що ти моя Доля, але я не хочу цього. Я не кохаю тебе, і ніколи не зможу полюбити, - здається, голос мій трохи тремтів, а серце раз у раз прагнуло вирватися з грудей. - Вибач, але я не відмовлюся від Ріггарда ні за що. Він - моє життя, - тепер я це сказала, і хай буде що буде.

- Сандро, ти не розумієш... - хлопець наближався, бажаючи торкнутися моєї руки, але мені хотілося тільки одного: опинитися якомога далі від цього місця. - Ти не зможеш відмовитися від мене. Наші нитки Долі вже пов'язані, і ти будеш моєю, хоч як би зараз не опиралася цьому, - якийсь дивний фанатичний блиск в очах мого не-друга лякав і змушував мене крок за кроком відступати назад, опинившись при цьому в напівтемному приміщенні.

Але звідки воно взялося? Адже я була практично впевнена, що за спиною в мене знаходилася стіна.

- Анрійський, заспокойся... - промовила невпевнено, озираючись на всі боки. 

Кімнатка виявилася занадто маленькою і зовсім позбавленою вікон, а ось двері в ній були, але тільки одні. Та й ті знаходилися за спиною у збожеволілого одногрупника. Смішно? Не дуже, якщо врахувати стан дракона, який вже зовсім не контролював себе, і на його обличчі раз у раз почали проявлятися дрібні лусочки.

- С-сандра, - прошипів крилатий, долаючи відстань, що розділяла нас. - Така с-солодка дівчинка, - ага, звісно ж...

Зібравшись із силами, я підхопила якусь тацю, що так вдало опинилася на невеличкому столику біля стіни, і виставила її вперед, прикриваючись, немов щитом.

- Ще крок, і я за себе не ручаюся, - міцніше перехопила свою імпровізовану зброю, раптом усвідомлюючи, що Орлексіан абсолютно не відповідає за свої дії. Ніби він був під впливом... - Це любовний приворот! - Несподівано випалила, розуміючи всю марність своїх спроб достукатися до хлопця.

Здається, саме таким Іріала й обпоїла Бріана тієї злощасної ночі. У всякому разі, коротка згадка з легенди говорила про те, що минуле повторюється, ось тільки цього разу моя суперниця виявилася розумнішою, і зілля було використано не за призначенням. Або, можливо, зараз напівбогиня не помилилася і зробила так, щоб відволікти головних дійових осіб вистави, яку розігрували наші супротивники.

Ось тільки і тут дочка богині Рівноваги помилилася. Я не кохала свого істинного, як би це дивно не звучало, і я не піддалася впливу відвару, який безсумнівно випив Анрійський. А значить, у мене все ще залишався шанс перевернути ситуацію на свою користь.

Опустивши свій засіб масового ураження, я заблимала очима, роблячи свій голос на кілька тонів тихішим:

- Леееекс, - протягнула млосно (сподіваюся, у мене вийшло, бо я така собі актриса), помітивши легке замішання в очах свого візаві. Ага, отже працює. - Мій Лекс, - чорт би побрав ці тремтячі пальці.

Хлопець пригальмував, дивлячись на мене практично усвідомлено. Здається, виходить. Щойно я припинила чинити опір, мій одногрупник зменшив натиск і застиг усього за крок від мене.

- Алісо, ти віриш мені? - Ще б пак... Ось тільки плани твої я все ж підкоригую.

Коротко кивнувши, я повністю опустила тацю, дозволяючи Анрійському наблизитися й обійняти мене.

- "Терпи, Сандро... Тут головне не промахнутися", - відчувши міцні обійми у себе на талії, я що є сили врізала своєму істинному по голові, відправляючи його в технічний нокаут.

У всякому разі, хватка одразу ж ослабла, і я змогла вирватися із захоплення, міняючись місцями з лускатим, який сторопів від такого повороту подій.

- Що за... - обурився було Орлексіан, але я його вже практично не слухала, щодуху рвонувши до таких привабливих дверей.