Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

Містер Денш, одкотивши комір пухнатого ульстера та насунувши аж на очі велике англійське кепі, нервово тупцявся по вогкій палубі волендаму. Дивився крізь густу сітку дощу на сірі пристані та на будинки на набережній, вирізьблені на тлі нестерпуче-гіркого неба. — Банкрут, банкрут, — шепотів він сам собі. Нарешті загув третій гудок. Заткнувши вуха пучками, містер Денш стояв заховавшися за рятувальним човном і — стежачи, як стяга брудної води поміж бортом пароплаву і пристанню дедалі ширшає. Поміст затремтів у нього під ногами, бо ґвинт врізався у воду. Сірі, немов фота, будинки Менгеттену почали плисти повз. На нижчій палубі заграла оркестра. Червоні пасажирські й вантажні порони, буксири, баржі, лісовози, пароплави сновигали поміж ним і оповитим туманом містом, що збігалося в одну піраміду, а тоді почало танути, заглиблюючись у брунатно-зеленкувату воду затоки.

Денш зійшов униз до кабіни. Місис Денш у капелюшку дзвіночком і в жовтому серпанку спокійно плакала, поклавши голову на кошик з овочами.

— Цить, Серено, — мовив він хрипко. — Цить… Нам добре буде в Марієнбаді… Ми потребуємо відпочинку. А становище наше не таке вже й безпорадне. Я хочу зараз послати радіограму Блекгедові… Кінець-кінцем, це його впертість і нерозважність призвели фірму до… до цього. Ця людина вважала себе за якогось владаря світу… Це… дійде й до нього, врешті. Якби прокльони мали силу, я не дожив би до завтрього. — На диво собі самому, він відчув, що сірі зморшки його обличчя розсуваються в посмішці. Місис Денш звела голову й роззявила рота, щоб заговорити, але сльози ще дужче линули їй з очей. Глянувши на себе в свічадо, Денш випростав плечі й підсунув кепі. — Отож, Серено, — додав він трохи веселіше, — це кінець моєї ділової кар’єри… Зараз пошлю радіограму.

-----

Обличчя матері схиляється й цілує його. Він чіпляється рученятами за її сукню, а вона виходить, лишаючи його в темряві, лишаючи по собі легенькі пахощі, що від них його зводить на плач. Маленький Мартін кидається поміж залізних прутів свого ліжечка. У кімнаті темно, і за стінами на вулиці теж жахлива величезна темрява дорослих людей, грімлива, гомінка, що брилами лізе у вікна, просуває пальці крізь щілини в дверях. З улиці, приглушуючи гуркіт коліс, лине якесь приглушене виття, що стискає йому горло. Піраміди темряви нагромаджуються над ним, падають з гуркотом на нього. Він кричить, захлинається, знову кричить. Няня наближається до ліжечка, ступаючи в смузі спасеного світла. — Не бійся… немає нічого страшного. — Чорне її обличчя посміхається до нього, чорні руки обсмикують ковдру. — Це просто пожежна машина проїхала… Хіба ж ти боїшся пожежної машини?

-----

Еллен одкинулася на спинку сидіння в таксі й заплющила на мить очі. Ні купіль, ні півгодинний сон не змили нудного спогаду про редакцію, про дух тютюну в ній, щебетання друкарських машинок, без краю повторювані однакові фрази, обличчя, надруковані аркуші паперу. Вона почувала себе дуже стомленою, певно у неї смуги під очима. Таксі спинилося. Вгорі, на сиґнальній вежі засвітився червоний огонь. П’ята Авеню аж до самих тротуарів повна була таксі, лімузінів, автобусів. Вона спізнялася, забула годинника вдома. Хвилини тяжіли їй на шиї, важкі, немов години. Випроставшися на сидінні, так щільно стулила кулаки, що відчула, як гострі нігти вгрузли крізь рукавички в долоні. Врешті таксі шарпонулося вперед, знову пішов дух ґазоліну, задзичав мотор, згусток руху посунув на узгір’я Меррей. На ріжку глянула на годинника. Чверть на восьму. Рух спинився знов, заверещало гальмо таксі, її підкинуло. Сперлася, заплющивши очі, на спинку, у скронях їй била кров. Усі її нерви були гострим, стальовим, дзвінким дротом, що врізався їй у тіло. — Та хіба це важливо? — спитала вона сама себе. — Він почекає, а я не поспішаю бачити його. Ось порахуємо, скільки ще будинків… Менше ніж двадцять, вісімнадцять. Мабуть люди вигадали числа, щоб не збожеволіти. Таблиця множення найкращі ліки для хорих нервів. Очевидно, саме для цього старий Пітер Стьювізент, чи може хто інший, завів у місті числа на будинках. Вона посміхнулася на цю думку. Таксі рушив.

Джордж Болдвін, пахкаючи цигаркою, ходив туди й сюди в передпокої готелю. Часом поглядав на годинника. Все тіло йому було напружене, немов струна в скрипці. Був голодний і повний думок, що їх прагнув висловити. Він ненавидів чекати на когось. Коли увійшла вона, холодна, шовкова й усміхнена, йому захотілося дати їй ляпаса.

— Джордже, чи ви розумієте, що ми тільки тому й не збожеволіли, що числа такі спокійні й нерухомі? — мовила вона, вдаривши його злегка по руці.

— Єдине, що я розумію, це те, що сорока п’яти хвилин чекання вистачить хоч кому, щоб збожеволіти.

— Мушу пояснити. Це ціла система. Я обміркувала її, їдучи в таксі… Але ідіть до ресторану й замовте щось, а я тим часом пройду до жіночої кімнати. І, будь ласка, візьміть Мартіні. Я мертва сьогодні, цілком мертва.

— Сердешне малятко, зараз я все замовлю. Тільки, прошу, не дуже дляйтеся.

Коліна йому тремтіли, він почував себе немов тала крига, увіходячи до позолоченої, пишно орнаментованої їдальні. Алеж, Болдвіне, ти поводишся, неначе сімнадцятирічний юнак… І це в твоєму віці. Ніколи мені ще не було такого… Слухайте, Джозефе, чим ви нас годуватимете сьогодні? Я голодний… Але насамперед звеліть Фредові зробити з Мартіні коктейль найкращий з усіх, що він коли робив у своїм житті.

— Tres bien monsieur, — мовив довгоносий румун-офіціянт і, вклонившися, дав йому меню.

Еллен довго видивлялась у люстро, стираючи зайву пудру з обличчя, намагаючися дати лад думкам. Вона немов би накрутила ляльку в собі й ставила її в різні пози. Кілька стриманих жестів, вироблених на сцені. Враз одвернулася від свічада, знизавши надто білими плечима, й попростувала мерщій до їдальні.

— Ой, Джордже, я конаю з голоду, слово чести.

— Так само, як і я, — мовив він надтріснутим голосом. — І, Еляйн, я маю новину для вас, — похапцем провадив він, ніби боючися, що вона може спинити його. — Сесілі згодна взяти розлуку. Ми без зайвого розголосу відбудемо це влітку в Парижі. Тепер я хочу знати, чи бажаєте ви…

Еллен схилилась і погладила йому руку, що стискала нервово край столу. — Джордже, давайте насамперед пообідаймо… Треба мати розважність. Досить уже наробили ми дурниць у минулому, і ви, і я… Нумо вип’ємо за хвилю злочинів! М’яка, непомітна піна коктейлю гладила їй язика й горло, потроху зігрівала її. Сміючися, глянула на нього блискучими очима. Він проковтнув свій коктейль.

— Слово чести, Еляйн, — мовив він, зашарівшися безпорадно, — ви найдивніша в світі жінка.

Обідаючи, Еллен почувала, як