Юзеф Ігнацій Крашевський - Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський

прикрашали майстерно зроблені, вкриті позолотою шоломи. Багато тут було невідомого Добкові начиння, призначення якого він, по простоті своїй, не міг відгадати.

Коли вони ввійшли, Генго упав князям у ноги, а Добек, невимушено роздивляючись довкола, навіть і не подумав це наслідувати; німець і князі незрозуміло зашварготали, і та розмова тривала довго. Генго вважав, що він зробив своїм велику послугу, привівши Добка, і сподівався багатої винагороди. Молоді князі та їхній дядько, видно, побоювалися, щоб прибулий, бува, не виявився шпигуном, підісланим вивідати їхні сили.

Лише після тривалої розмови з Генгом старший з Лешків, котрий ще не зовсім забув ляську мову, звернувря до Добка; він говорив, що народ за благодіяння відплатив чорною невдячністю князеві, і вони, його сини, замість допомоги, зазнали переслідування й ледве врятувались від смерті. Ось чому загинув їхній дід Мілош, а самі вони змушені шукати підтримки в материних родичів або підкупом добиватись її, щоб повернутись на землі, які їм належать за правом спадщини. Потім другий з них, разом з дядьком Клодвігом, почали лаяти полян, сердито грюкаючи кулаками по столу та без упину сиплючи погрози.

Добек мусив терпляче й мовчки вислухати їх. Він стояв, як німий, поки розмова не стала спокійнішою, а князі не охолонули. Старший, полагіднішавши, почав його намовляти, щоб він перейшов на їх бік і перетягнув своїх приятелів; Клодвіг повторив де ж саме по-німецьки, а Генго переклав, додавши від себе, що його чекають всілякі ласки.

— З вас одного, — мовив дядько, — хоч би ви й пішли з нами, мало було б користі — дорогу показувати у нас є кому. Від двох рук, навіть найдійовіших, мала поміч. Якщо хочете прислужитися нам, то ви повинні інакше це зробити. Вертайтесь назад додому, візьміть на себе командування і вируште проти нас походом, але тримайтесь у тилу. А коли вже дійде до битви, ви накиньтесь з одного, а ми — з другого боку. Затиснемо ворога в лещата, щоб ніхто живий не вийшов. Та й інших, знатніших, підмовте, хай вчинять те ж саме.

Добек терпляче слухав, хоч у нього в душі вирувало й кипіло. Князі ж почали сипати обіцянки, запевняти, що наділять його величезними земельними угіддями, владою, значними скарбами, призначать намісником, а коли Генго, сміючись, щось шепнув їм, то й натякнули, що навіть видадуть за нього німецьку панну, свою родичку, за яку дістане посаг, що його і в десять возів не вмістить. Добек тільки слухав та кланявся, скоса поглядаючи на свого німця, і, хоча його душила лють, змусив себе прийняти цю ласку так, як було потрібно. Потім дуже люб'язно посадовили Добка біля себе на лаві й почали пригощати. Лешек, знявши з пальця перстень, віддав йому на честь угоди, другий подарував чудовий меч, а дядько, теж вдаючи з себе щедрого, простяг важкий металевий кубок, осушивши його за здоров'я Добка. Лише коли принесли меду, Добку стало трохи веселіше на серці; він тішив себе думкою, що обдурив німців; прикинувся дурником і, тихенько сміючись над ними, почав щось варнякати, а Лешек перекладав для тих, хто не розумів його мови. Так просиділи вони майже до вечора; домовились, що Добек повернеться додому і, що б там не трапилось, візьме в руки командування (як і личило йому) та й перетягне інших на бік Лешків. Все це, правда, крізь зціплені зуби, Добек пообіцяв зробити. А сам чекав тільки, щоб якнайскоріше вирватися звідси і хоч одним оком окинути ворожий табір. І от задарованого Добка Генго повів, нарешті, в один із куренів, що був завчасно звільнений для них, і, залишивши його відпочивати, повернувся до своїх.

Добек, опинившись у центрі табору, тепер мав і час, і можливість оглянути все, що цікавило його. З місця, де стояв курінь, добре видно було розташування війська: кіннотників, переважно одягнених у залізні панцери й кольчуги, та піхотинців, озброєних списами, рогатинами, мечами й сокирами. Перш за все тут впадала в око військова дисципліна, якої не знали поляни. Весь цей люд старшини тримали в покорі, мов невольників; за найменшу провину одних періщили різками, інших примушували носити тяжкі вантажі. Були й такі, що за вчинені проступки ходили в дибах. Воєначальники ставились до підлеглих, як до бранців, а тому, тільки-но хтось із сотників крикне, кожен з ратників тремтить перед ним. Добек усвідомлював, що хоча такий воїн і не був надійним під час поразки, однак легко його було вести у бій, бо до певного часу він корився зі страху. Звідси, де здіймався курінь, важко визначити чисельність війська, але, як здавалось, було його не так вже й багато; лише озброєнням переважало воно полян.

Пізно вночі, коли Добек уже добре придивився і до людей, і до порядків у таборі, повернувся Генго; примостившись поруч, він з цікавістю почав розпитувати, чи сподобалось тут йому. Добку так і кортіло вбити німця на місці, проте стримав себе й почав вихваляти молодих князів, говорячи, що вони справжні красені, привітні й веселі. До того ж, мовляв, дуже задоволений прийомом, навіть пообіцяв Генгові щедру винагороду. Подарунки, які він мусив прийняти, щоб не видати себе, пекли його вогнем.

У таборі молодих князів було вже відомо: П'ястун, зібравши сили, рушив на границю, щоб стати супроти них і перегородити їм шлях; отож на другий день вони, сподіваючись заскочити П'ястуна несподіваним нападом, по всіх усюдах розіслали гінців.

Рано-вранці, ні з ким не зустрічаючись і не прощаючись, Генго і Добек вирушили в дорогу — назад, у глухі ліси, і Добек вибрав такий шлях, щоб іще раз оглянути піхоту і кінноту ворога. Генго ні на крок не відставав від нього. Німець захопив з собою чимало всіляких подарунків, щоб допомагати Добкові вербувати людей. Ще вдосвіта у таборі серед частини загонів зчинилася метушня: гурт за гуртом вирушав у похід; ворог хотів, що б там не стало, перейти поморську границю раніше, ніж наблизяться до неї поляни. Зчинилася метушня, воїнів охопило дике бажання якнайшвидше вступити в бій, лунали погрозливі вигуки. Добек, пробиваючись крізь юрби цього наброду, багато чого наслухався; ледве стримуючи гнів, він підганяв коня, щоб якнайшвидше вирватися на волю. І от, минувши табір і проїхавши полем, вони заглибились, нарешті, в ліс. Генгові кортіло поговорити; Добек похмуро мовчав. Перстень обпікав йому палець, меч біля боку заважав, кубок за пазухою давив у груди, і Добку не терпілось помститися над, ворогом за виявлену зневагу. Поки зайшла ніч, вони далеко від'їхали від табору; Добек не боявся заблудитись, тепер він думав