Юзеф Ігнацій Крашевський - Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський

волі, а в нас воїн — сам собі пан. Королівські й князівські палаци сяють золотом, сріблом і коштовностями. Всі будинки муровані, з тесаного каменю… чудові й розкішні.

Добек не перебивав його, ще й підохочував:

— Розповідай, розповідай, мені цікаво послухати.

— У нас люди не живуть по лісах, мов ті звірі, розпорошено, а збираються докупи по містах… Будинки зводять великі, світлі… Храми божі — високі, позолочені. Та й п'ють і їдять по-іншому. А жінка, як причепуриться, здається в десять разів кращою. Коли б побачили наші міста, ви б ахнули від подиву. А ремісники усе, що тільки захочуть, можуть зробити з металу.

Генго так вихваляв свій край, аж Добек з землі підвівся; очі в нього палали, особливо, коли той почав змальовувати, в яких кольчугах-сорочках із залізної луски та в латах ходять там лицарі, яка в них зброя, які шоломи й розмальовані щити. Розповідав також різні дива про білих, як сніг, жінок з чорними, як вугіль, очима, — про красунь, що чудово співали і грали на арфах.

Добек себе тішив думкою, що все це згодом і в полян буде, і розмірковував, навіщо ж німець так вихваляв перед ним свій край. Ні, це робив він не без причини!

— Те ж саме могло б бути і в полян, — говорив Генго, — але ви самі цього не хочете. Ваші князі були в родинних зв'язках з німецькими, і вони б тут запровадили такий самий лад, та ви їх скинули і обрали князем простого кмета.

Тепер Добек зрозумів, куди хилив зрадливий німець: той його випробовував; отож Добек удав, ніби й він такої ж думки, — мовив, що хоч, як і інші, схвалив вибір П'ястуна, проте не дуже це йому до вподоби.

— Кмет кметові рівний, — сказав він, — але якщо змогли його обрати, то чому ж не можна мене?

Німцю здалося, що Добек уже повністю в його руках, і він поступово дав волю язику — став переманювати свого господаря на бік Лешків, а той не опирався. Заговорив про те, який пишний у Хвосткового тестя двір, скільки при ньому лицарів і як весело їм живеться.

Добек лукаво підтакував йому, щоб той говорив далі. На другий день сам завів мову про це, і Генго вже сміливо молов язиком, підбиваючи Добка перейти на бік молодих князів. Мовляв, не буде ніякого віча, запанує послух і повний порядок…

У Добка так і свербіли руки, коли слухав німця, проте стримував себе й продовжував підохочувати його, щоб побачити, як далеко зайде він. І Генго тихенько зізнався, що перебуває на службі у діда молодих Попельків, і навіть відважився шепнути, що Добек повинен побачитися з ними, перейти на їх бік та інших підмовити, за що йому потім дістануться великі земельні володіння разом із відсипом і даниною.

— А як же добратися до них? — спитав хитрий Добек.

— Аби тільки ваша милість захотіла цього, — шепнув німець, — ми б уже поміркували, як це зробити.

Таким чином, траплялася нагода ближче пізнати перед війною ворога, і Добек, який любив надзвичайні пригоди, не міг стриматись від бажання здійснити те, на що б ніхто інший не наважився. Нічого він не боявся, тільки не хотілось йому, щоб зрадником його вважали. І от якось, удавши, ніби іде на полювання, Добек, нічого не мовивши німцеві, вирушив з дому і поскакав до П'ястуна порадитись, як йому бути. Повернувся з переконанням скористатися з послуг німця, пробратись до ворожого табору і все по змозі вивідати.

На другий день він із Генго (нишком, щоб нікому не вдалося підслухати) погомоніли між собою, після цього Добек покликав свого старосту і, доручивши йому наглядати за домом, вирушив з німцем до лісу, нікому не сказавши, куди й чого іде. Німець радів, не знаючи, яка йому загрожувала небезпека, й без угаву торочив Добку, що в молодих князів він буде правою рукою, шанованим придворним паном і володітиме величезними багатствами, а їх кревну візьме собі за жінку, аби тільки їм вірним залишався та інших потай схиляв зігнати кмета з престолу та підтримувати давніх князів. Добек мовчки кивав головою, а що робилось у нього на серці, важко було прочитати по його очах. Тільки іноді, скоса позираючи на німця, посміхався.

Отак вони їхали кілька днів, продираючись крізь лісові хащі, ночуючи в глухих урочищах, поки нарешті дісталися до пущі на границі поморської землі. Тут кожна стежина добре знайома Генгу, і він знав, де шукати людей, а з їхньою допомогою було вже легко потрапити до табору Попельків. Коли обхідними шляхами Генго з Добком наблизились до таборища, там усі очікували саме кашубів та інших людей, звиклих до наїздів і війни.

Обидва молоді князі укупі з дядьком Клодвігом стояли на границі, у лісі, що називався Дикою пущею. Табір розташований був на місці, дуже зручному для оборони: серед непрохідних боліт, між двома річками, що неподалік зливалися в одну. У древньому городищі розбиті були курені й полотняні намети. Тут зібрався вже цілий натовп збройних людей, і прибували інші.

Коли вершники доповіли про себе сторожі, котра стояла на вузькій греблі, що вела до таборища, хтось із старших повів їх до молодих князів. Для них серед городища із дощок і віття наспіх звели навіс, опорою для якого служили нетесані стовпи. Стіни в ньому були плетені, а зверху завішані запонами. Походжали тут лицарі, одягнені в німецьке строкате вбрання, з мечами біля пояса; дехто був у шоломі. В руках — окуті залізом списи, нд. деяких майоріли прапорці; не бракувало й камінних молотків та сокир.

Тільки-но Добек увійшов під навіс, де на засланих сукном пеньках разом зі своїм німецьким родичем сиділи молоді князі, відразу впали в очі ті розкоші, про які стільки торочив йому Генго. На змайстрованому наспіх столі він угледів червону узорчату скатерку й коване з золота начиння, на самих князях — майстерно пошите вбрання, облямоване тасьмою. Обидва були в голубих каптанах, довгих, аж до колін, обшитих по краях золотими бляшками, та в плащах, заколених на плечах товстими кільчастими шпильками; на ногах, щільно обгорнутих онучами та гарно перев'язаних шнуром, жовтіли вицяцьковані шкуряки. Але що найбільше дивувало Добка й викликало в нього заздрощі — то це прямі та довгі, цикуті з чудової криці мечі, всипані коштовним камінням паси та виставлені під стіною щити з рядами шипахів, з-під яких майже не було видно шкури. На деяких щитах, пофарбованих у червоний колір, ясніли набиті на них металеві прути. Голови князів