Франко І. Я. - Поеми - т. 4, Франко І. Я.

мирно… Сварки, колотні

не чуть… І тихне в мні чуття боляче!

 

Неначе крига та в воді літній

поволі тає, так злість серця мого

щезати стала в щирій теплині.

 

Почав звикать я до життя трудного,

до воздуху лагідного, що ту

круг мене віяв, до чуття братно́го

 

що всіх в’язало в сильну цілоту.

Ах, всього того досі не зазнав я!

Чи ж диво, що в душі вчув теплоту,

 

що всіх в тій хаті й хату покохав я

і весь став перероджуватись в ній,

мов душу й тіло в собі обновляв я!

 

За місяць я вже був неначе свій

в тій тихій, добрій хаті. Всі злі мисли,

що-м з ними тут прийшов, мов чорний рій,

 

навіки, бачилось, із серця зслизли.

Я працював, щасливим чувсь і жив,-

згадки мя навіть темнії не тисли…

 

Про згоду я нічо й не говорив.

Аж раз, уже в великий піст, в неділю,

коваль всміхнувсь і в хаті мя спинив.

 

«Ну, хло, смачний газдівський хліб із сіллю?» -

«Смачний,- говорю,- коб до смерти ним

карав мя бог, я певно не згордію!»

 

«А що, зістанеш в мене пару зим?

Чи знов підеш до свояків?» - З устиду

згорів я весь і очі вділ схилив.

 

«Як ваша ласка мя держать, не піду

нікуди,- кажу - хоть до смерти в вас

останусь!» - «Ні, хло-хло,- він каже,- ти ту

 

не мов ми то́го! Я тобі сейчас

щось скажу,- слухай, як се має бути.

Говориш: батько твій у бозі згас,

 

лишив щось… Тре й за теє не забути!

Вітцівщина, яка там є, то є,-

все ж гріх її в чужії руки вткнути.

 

Піди домів, зроби там лад, що тре:

чи винайми кому, чи як сам знаєш,

щоби відтак не втратити своє.

 

Тоді вертайсь! Тут певне місце маєш.

Тоді й за згоду. Я тебе пізнав,

що ти робітний… Ну, і як гадаєш?»

 

«Ви мій отець! - крізь сльози я сказав.-

Ви другий раз на світ мя народили,

бо перший раз у тьмі я пропадав!

 

Ви чесним мя робітником зробили!

Розказуйте, що лиш завгідно вам,

я зроблю все!» - «Ні, ні! - сказав по хвили

 

коваль.- Хло-хло, усе роздумай сам!

Не здайсь ніколи на чужую волю!

Все май свій розум, все в ладі свій крам!

 

А як гадаєш, що я добре мовлю,

то і збирайся нині,- рік коваль,-

і я, що тра, в дорогу ти зготовлю…»

 

Та й що вам дальше скажу? Тисне жаль

за серце!.. З ковалем я попрощався

і з Слободов, а йдучи знов удаль,

 

не думав навіть, що тоді розстався

з будущинов, із щастям, з чеснотов!

Під моїм щастям беріг обірвався,

 

зарвав мене й надію в хлань з собов!..

Лиш я прийшов сюда, мене чекали

вже шандарі, шукали вже за мнов.

 

Бач, десь там двір злодії обікрали,-

ніхто не міг на їх напасти слід,

тож шандарі вину на мене склали.

 

Підозріння було! І дармо світ

і душу кляв я, що нічо не знаю,-

взяли мене, прийшлося знов сидіть.

 

При своїм опирався я до краю,

не признававсь, бо й нич не винен був,

і клявсь, хоть знав, що віри в них не маю.

 

Так в слідстві близько року я пробув,-

вкінці на внір мя таки засудили,-

і знов в калюжу давню я втонув…

 

Шість літ минуло. Вийшов я. Без сили

до праці і без волі до добра,

я вже безвладно далі плив по хвили,

 

немов колода котиться гнила!»

Старий слізьми оповість доповів,

тремтів цілий і плакав, мов дитя,

 

а я, мов причарований, сидів.

«Так він умер? - він знов мене спитався.-

Ви син його? То ще господь призрів

 

на нього, дав му діти?» - «Так,- озвавсь я,-

як перша жінка вмерла, та, котру

ви бачили, він другий раз побрався».

 

«О, вічна, вічна пам’ять будь йому!

Чимало в світі жив я, а такого

не видів і не ввиджу, аж умру!»

 

І дід утих,- знать, сон зломив старого,-

а і мені збиралося на сон,

і Фрузю я збудив сидіть край нього,

 

а сам поклавсь. Дзвеніло скло вікон,

тряслась хатина, верби аж стогнали,

і в берегах скиглив протяглий стон

 

вітрів осінніх. Тлумом обіймали

ті голоси гадки мої й чуття,

і хвилі в серці слабли, утихали

 

і втихли. Внер я в купіль забуття.

 

 

II

 

 

Хто жизні темну загадку розв’яже?

Хто людський дух розложить на частки

і повість кождої частинки скаже?

 

Хто прослідить всі тисячні знаки,

які на мозгу людськім жизнь лишає,

мов мозолі на долоні руки?

 

І хто в сльозинці кождій роспізнає

всі складники? І в проблиску сміху

розмірить, як ся втіха й біль мішає?

 

Щасливий, хто без прочуття й страху

по стежці жизні йде і жизні дари

бере без намислу, по верху

 

бездонних хвиль пливе!.. Ніякі мари,

ні привиди снів тихих не мутять

йому; не зносить він тяжкої кари

 

за те, чого не завинив, не тлять

його душі всі незлічимі пута,

що всіх нещасних тиснуть і гнітять.

 

Щасливий він! Не стане дума люта

пред ним