Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

магнолієве дерево, уява щоразу малює мені на залитій травневим сліпучим сонцем доріжці стрункого юнака з першим чорним пушком на білесенькій верхній губі. Малює — і стирає, і розмиває, і руйнує обриси, і застилає туманом очі.

Та тоді, в останній чверті випускного класу, якось ні мені, ні Вовочці й не думалося про розлуку. Ще залишалося так багато часу! Величезні його сувої лежали справа і зліва, вгорі й під ногами. Найважливішим було встигнути вхопити шилом меду: побувати на концерті, записатися на екскурсію, дістати квитки на новий фільм, не пропустити зустрічі з відомою особою, потрапити на якусь республіканську дефіляду.

Тож я невимовно зраділа, коли Володимир Романович запропонував мені взяти участь у злеті творчої молоді шкільного віку. Це зборище в Ірпені було своєрідним з’їздом юних поетів і прозаїків, бо ні драматургів, ні критиків між нами не виявилося. Від нашої області їхала я і ще якийсь хлопчина з дев’ятої російськомовної школи. Він, як з’ясувалося, написав оповідання про подвиг комісара. Мої ж вірші були створені протягом останнього тижня — вчитель змусив зробити це алярмово, як я не віднікувалася, добре пам’ятаючи про долю колись написаних мною вершиків і розгромну статтю в газеті.

До Києва їхали поїздом. Сіли в купейний вагон пізно ввечері в нашому районному містечку: учитель постелив собі на верхній полиці, Борис Маслов та я розмістилися на нижніх. Ще одна верхня полиця чомусь довго стояла порожньою. Це видалося нашому вчителю дивним, бо квитки на київський поїзд тоді були великим дефіцитом. А десь біля дванадцятої години ночі на наші нижні місця почав рватися підпилий пасажир, що, виявляється, досі сидів у вагоні-ресторані. Хоч у нього був квиток на парне місце, нічний приблуда репетував, що не полізе на верхню полицю, й намагався стягнули з ліжка спочатку мене, а тоді й сонного Бориса. Вчитель заступився, що це наші законні місця, які вказані в квитках, і що він не дозволить ніякого обміну місцями, бо дитина вночі з верхньої полиці може впасти.

— Ета тваі дєті, ачкарік? — присікувався пяний до Володимира Романовича. — Твоі учєнікі? Учєнікі? Тьфу! А вот я рукаважу абластним ОБХСС! Што такоє атдєл барьби с хіщєніямі саціалістічєскай собствєннасті — панімаш? Я тєбя, стоіт толька мізінцем ківнуть, — как вошь к нахтю! Пєдахох нєсчасний, етат дорожний канфлікт я тєбє харашо запамятую і нєєдинажди вспомню тваю нєпаступчівасть! Как толька с Маскви вернусь — ка мне на кавєр! Жді павєсткі, мєрзавєц!

Проте вчитель так і не поступився нашими місцями, хоч про це його благали і провідники вагону, й сам начальник поїзда. Для обміну вони старалися розбудити інших пасажирів, але ті не відчиняли своїх купе, вдаючи, що сплять мертвим сном. Довелося п’яному начальникові таки дертися нагору. Та спав він дуже специфічно: руками тримався за внутрішній край полиці, взутими ногами притиснувся до стінки, а його тлустий тулуб дугою звисав над проходом.

— Уб'ється, — скрушно зробив висновок Володимир Романович. — Вагоном на стрілках шарпне — впаде й уб'ється, — і пішов завчасно рятувати п’яного дебошира.

Через якийсь час начальник поїзда й обоє провідників з’явилися у купе з сіткою та інструментами. Коли роботу було закінчено, провідниця полегшено мовила:

— Слава Богу! Аби лиш сітку не розірвав, то не гепнеться!

— Ця сітка й гіпопотама витримає! — заперечив начальник поїзда.

— Її й ножем не розріжеш. Парусина! — додав старший літами провідник. — Така одна на весь ешелон залишилася — решту давно покрали! Побачиш, Маріє, як ми ще в Києві намучимося, коли будемо її знімати!

Та знімати сітку довелося значно раніше. О п’ятій годині ранку поїзд зупинився у Фастові. У промінні вокзального освітлення, що прохоплювалося через вікна, в нашому вагоні зробилися видними всі предмети, а сітка, якою скандального пасажира убезпечили від можливого падіння й каліцтва, заблищала, як дротяна. Глипнувши упівока на її ромбики-ґратки, той заворушився, протер очі, кілька разів шарпнув сітку обома руками — і з верхньої полиці на весь вагон пролунав розпачливий голосний зойк уже чистою українською мовою та ще й з вкрапленнями гуцульської говірки:

— Що сі стало? Мене — в тюрму? Без суду й слідства — за ґрати? Я віддам усе! Усе віддам! Скільки там того набігло? На моїй ощадній книжці більше! Набагато більше! Я не винен! Ніколи не вимагав ні в кого нічого! Вони мені гроші самі в кишеню пхали! Нехай докажуть, що примушував платити! Хай попробують довести! Я закони знаю! Суддю, прокурора, начальника міліції сюди! Я хочу написати пояснення! Явку з повинною! Що сі стало, люди? Я в тюрмі сидіти не бу-у-у-у-ду!

Несамовиті крики розбудили у вагоні всіх. Пасажири повискакували зі своїх купе на коридор і товпилися біля наших уже відчинених Володимиром Романовичем дверей. Провідниця прибігла з ножицями, але вони не різали міцну сітку. Провідник виліз на полицю Володимира Романовича, та застосувати для зняття сітки викрутку йому ніяк не вдавалося: розлючений і переляканий начальник страшного відомства гаратав руками й ногами, не даючи й близько дістатися до вкручених уночі начальником поїзда кріплень над полицею. За стінкою могутнім басом реготав якийсь нащадок Тараса Бульби. У коридорі хихотіли дівчата-студентки. Тож скандальний пасажир, вивільнившись нарешті з пут і моментально збагнувши, що зі страху наварнякав, ухопив свій портфель і поспішив вийти, не доїхавши до Києва і навіть забувши на полиці свою пижикову шапку, а на «плечиках» біля дверей утеплену хутром куртку.

— На північний полюс зібрався чи що? — хмикнув Володимир Романович, тримаючи в руках його речі. — Бобер!

— Ага, і сам бобер, і хутро з бобра! У Москві ще морози, — забрала куртку й шапку нашого супутника в своє купе провідниця. — Тепер намерзнеться в однім костюмі, як собака. Та й квитки до Москви в мене залишились. Як буде добиратися?

— Його проблеми. Купить собі щось вдягтися, — заспокоїв її начальник поїзда. — Але речі бережи: він за ними ще пришле свого підлеглого хоч би й через місяць! Такі нічого не дарують, а пижикову шапку й дорогущу куртку — й поготів! Боюся, ще й скаргу накатає!

— Такого набалакав, що краще вже до своїх речей і не признаватися!

— Но-но! — пригрозив провідниці пальцем начальник поїзда. — 3 такими лише зв’яжися — ціле життя будеш