Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

— Я теж помолюся за здоров'я Миколи Казимировича, — прошепотіла я і опустилася поряд.

— А ти умєєшь? — просльозилася Вовоччина бабуся. — Малісь, дєтачка! Тєбя Ґасподь скареє паслушаєт, чєм мєня, старую ґрєшніцу!

Ми з Вовоччиною бабусею простояли на колінах, мабуть, годину чи й більше, поки не задзвонив телефон: син утішив матір, що найгірше минуло, батькові стало легше, вони з ним навіть уже спілкувалися. Улита Сергіївна перехрестилася, з вдячністю піднявши очі вгору. Вона заварила нам кави і за столом почала жалітися, що Микола Казимирович зовсім себе не шанує. Узяв собі в голову, ніби можна щось змінити, якщо не боятися речі називати своїми іменами. Після пережитого жінці треба було виговоритися, і вона виливала душу переді мною.

— Панімаєшь, в странє чьо-то не то началось. Ніколєнька ґаваріт: переходім на сталінскіє рельси. Ґоспаді! Уже вайна кончілась, уже послєваєнниє нєвзґоди мінулі, пазаді асталісь і ґолад, і холад — і вот снова бєда! Ва Львове какая-та кієвская поетеса, Ніла ілі Ліна, — Ліна — ета по-украінски Лена, да? — фаміліі нє помню, цвети бросіла за рєшотку асуждьонним. Ґаварят, бальшой букєт пранєсла пад широкім пальто, паетаму нікто і нє замєтіл. Узнав аб єйо паступкє, Ніколєнька заряділ адно і то же: вот, жєнщіна не іспуґалась атветственнасті за такой паступак, а ми, мужчини, надєльонниє властью, прячємся, как таракани по щєлям, ат правди! Начал сам сєбя прєзірать, начамі нє спать. Вот і сєрдєчка-та і нє видержало! Толька ти нікому-нікаму нє рассказивай а том, што я тєбє павєдала. Ґоспаді! Дєтачка, как я устала всє врємя кантраліравать сєбя: то нє ґаварі, там нє паявляйся, таво нікому нє савєтуй. Развє ета жізнь? Вот єщє мєсяц-другой — і Вовачка паступіт, дом апустєєт. Дімка з Лєнкой єво раділі на первам курсе інстітута, я сама с малишом няньчилась ат вот такусенькава! А закончілі учьобу, на работу устроілісь — дєтєй больше не захатєлі: зачєм, мол, ім еті пєльонкі, распашонкі? Тєпєрь сабіраются в каапєратівную атдельную квартіру пєрєєзжать. А развє здєсь тєсно? Ти-та куда паступать сабралась?

— Напевно, у Львів на журналістику!

— Ґасподь тєбя храні, дєтачка, ат журналістікі! Тюрьмой ана в наше врємя пахнєт! Вибірай на будущєє работу мілую, добрую, прафєсію учітельніци, напрімєр. А лучшє всєво — прафєсію харошєй жєни. Ми с Ніколєнькой смотрім на вас с Вовачкай — і нє нарадуємся. Как там паєтся, в вашєй народнай украінскай пєснє? «А ви такі паровані, як горнятка мальовані!»

— Таке скажете! — червонію я. — Ми просто вчимося в одному класі!

Наступного ранку Вовочка шепнув мені, що дідусеві вже значно краще і ми разом мусимо його відвідати — цього хоче хворий. По дорозі в лікарню купуємо два великі букети білих підсніжників. Проліски бувають також білими, але вони холодні й пахнуть талим снігом, а підсніжники біло-молочні, з жовтим відтінком, і кожна пелюстка в них ззовні на кінчику має велику зелену крапку. Та й пахнуть підсніжники не снігом і не вологою землею, а своїм власним запахом, пахнуть тепло й густо.

У палаті Вовоччиного дідуся ми застали його секретарку. Вона принесла велику коробку з мандаринами, шоколадками і ковбасою, яка мені видалася запліснявілою, а ще — якісь імпортні баночки. Побачивши нас, Микола Казимирович на півслові увірвав голосну розмову (як мені здалося, навіть сварку), махнув Лєні, що вона може собі йти, і запросив нас сідати:

— Ви відразу зі школи чи вже дома пообідали?

— Ясна річ, зі школи! Лєна тобі пайок аж у лікарню принесла? — вихопився Вовочка.

— Аякже! Такі, як я, давно живуть при комунізмі: ковбаса сирокопчена фінська, пиво чеське, джем із манго заморський, сигари кубинські! А в магазинах — полиці порожні, олії нема, цукор — від випадку до випадку, за маслом жінки з дітьми на руках у черзі під центральним гастрономом від шостої до восьмої години ранку вистоюють, бо завозять кілограм-два, всім не вистачить!

— Дєдушка, папа прасіл тєбя аб етам і нє начінать!

— Папа вєлєл, папа прасіл! — несподівано перекривив Вовочку дідусь. — На приказ твого папи й кури не марширують! Папа звідки знає, що можна робити, а що — ні? Чому твій премудрий папа сам не їздив у Київ про твій вступ домовлятися? Чому мене посилав? З якої причини тоді не «прасіл об етам і нє начінать»? Пристосуванці!

— Ну, дєда, нє нада! Пажайлуста, дєдушка!

— Ти своїй Попелюшці вже альбом з малюнками показав? Ні? А тричі давав мені слово! Весь у бабусю пішов: ні риба, ні м'ясо, а щось таке, як гриби! У тому Києві вже сидить у засідці й жде-не діждеться твоєї появи якась міністерська донька! Незчуєшся, як станеться: «Бєз мєня мєня жєнілі, я на свадьбє нє бивал»! — і переходить на російську: — Абєщай, што с Кієва будеш пісать Олє пісьма. Два пісьма в нєдєлю!

— Дєдушка!

— Сто лєт уже твой дєдушка! Почєму тянешь ката за хвост? Нравится тєбє дєвачка — скажи єй! Будь мужчінай! Ой!.. — дід хапається за серце, Вовочка біжить за медсестрою, в палату ввалюються кілька лікарів — і виганяють нас без жодних пояснень.

Ми виходимо з лікарні спантеличені й зніяковілі. Що буде, як через наш візит Микола Казимирович знову опиниться в реанімації? Ми ж нічого поганого йому не казали, не нервували, він сам себе накрутив через Лєну з райкомівським пайком ще до нашого приходу! Та й навіщо було Вовоччиному дідусеві вести з нами мову про те, що ще й назви не має!

А коли любов має назву? Коли вже минула? Коли перестигла й перебродила? Коли залишилася тільки в спогадах і жалях? Та ж щастя не в такій любові! Щастя в очікуванні, у трепетному передчутті, у мріях, ілюзіях, сподіваннях. Щастя в тому, чого ще нема, але, віриться, ось-ось станеться. Щастя коротке, як ті дві хвилини, протягом яких з-за обрію сходить сонце. А нам хочеться, щоб воно тривало вічно!

Вовочка так і не покаже мені своїх малюнків і не напише жодного листа: ще до останнього дзвоника через дурну дурницю наші шляхи-доріженьки розійдуться назавжди. Ось тільки коли проходжу парком повз уже старе, дупласте і смертельно хворе