Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

принесла з буфета пляшку «смирновки». На етикетці тиснені бронзою красувалися численні медалі. Вони відбивалися у гранях кришталевої чарки, в яку Пат наливала горілку.

— Наша, російська марка, — підморгнула Патріція.

Федір не відповів. Він сидів зібраний, зосереджений і чекав, поки Керк почне говорити. А той чомусь не поспішав. Довго смакував горілку, відпиваючи з чарки маленькими ковтками, потім дістав сигару, відрізав ножицями кінчик, закурив.

— Пат, залиш нас. Думаю, ми порозуміємося без перекладача, — звернувся він до Федора німецькою мовою.

— Як вам завгодно, — відповів Крайніченко.

Пат мовчки вийшла.

— Майоре, я бачу, ви серйозна людина, — усміхнувся американець. — Ви маєте сім'ю?

— Так, у мене дружина і син.

— Вони, напевне, чекають на вас.

— Думаю, що так.

— Розумію… Вас тягне додому. — Керк вийняв з рота сигару. Тонкі губи склалися в пряму лінію. — Розумію. Ми теж солдати і теж давно залишили рідні місця. Війна. Мені, шкода, що доводиться вас затримувати. Служба, майоре, вимагає. Проте все залежить від вас.

— Містер Керк, ми розмовляємо віч-на-віч, кажіть будь ласка, прямо.

— Чудово! Ви подобаєтесь мені, майоре, — Керк блиснув рівними зубами, припалив сигару. Голубі клуби запашного диму повисли над столом. Шеф зручніше вмостився в кріслі і глянув на Крайніченка з-під чорних фарбованих брів пильно, пронизливо.

Федір спокійно витримав той погляд.

— Мені здається, тут якесь непорозуміння. Я справді не Краєв, а Крайніченко, і те, що сказав Кислицький, теж якоюсь мірою відповідає дійсності. Правда і те, що я був членом ради БСВ в Моосбурзі, однак… Я не збираюся робити з цього таємниці.

— Розкажіть мені, майоре, як вам вдалося втекти з-під варти в Альпах?

— Будь ласка. Мені допоміг давній друг, однополчанин Яровий. Ми поховали його в горах недалеко від Зальцкаммергута. До речі, я маю свідків і серед ваших солдатів.

— А чому ви не сказали про то слідчому?

— Мені не хотілося розкривати своє справжнє прізвище.

— Слушно, майоре. Дякую за відвертість. Нам, союзникам у цій війні, нема чого таїти. Наші солдати вмирали за спільні цілі. Сподіваюсь, і після війни ми будемо жити в дружбі і допомагати один одному, особливо коли справа стосуватиметься фашизму. Я теж буду відвертим, майоре. Нам відомо, що гестапо заховало десь поблизу Зальцкаммергута дуже важливі архіви… — він уп'явся очима в обличчя Федора, але той нічим не виказав свого хвилювання. — І ми думаємо, — вів далі Керк, — що ви допоможете нам розшукати їх.

— На жаль, містер Керк, я нічого про те не знаю. Гестапівці пригнали на туристяк до Траупзее уже порожні машини. Випадково я і мої товариші стали свідками жахливої розправи — на наших очах було розстріляно есесівську варту. Потім події розгорнулись, як кажуть, не на нашу користь. Мертві мовчать.

— Ви можете заприсягтися, що кажете правду?

— Я сказав правду, — їх погляди схрестилися. — А присягатись зайве. Ви однак не вірите жодному моєму слову.

— Служба, майоре, служба. Не маю права вам вірити, поки архіви не лежатимуть у наших сейфах. А може, ви бережете таємницю для своїх? Хочете викупити нею свої гріхи перед радянськими органами безпеки?

— Я не маю ніяких гріхів перед Батьківщиною. Не зраджував, чесно боровся з фашизмом навіть у концтаборах.

— Недовідомі путі господні, майоре. Як знати, що ви робили в гестапо. Сто чоловік було розстріляно у справі БСВ. А вас не поставили до стіни.

— Що? — Крайніченко зірвався на ноги. — Це наклеп! Гестапо могло вирвати у мене язик, але слово зради…

— Сідайте, майоре. Охоче вам вірю, що саме так воно і було. Але уявіть собі на хвилину, — Керк поволі підвівся, збив у попільничку білу корону з сигари і відійшов до вікна. — Уявіть собі — в органи держбезпеки попадає ряд документів, написаних на бланках мюнхенського гестапо, які свідчать, що Краєв — Крайніченко, полонений майор Радянської Армії, після розстрілу членів БСВ у Дахау продав гестапо ще, ну, скажімо, тридцять п'ять чесних патріотів, учасників антифашистського підпілля. І все це, скріплене підписами слідчих і печатками, попадає до рук радянської контррозвідки.

— Це провокація! — промовив Федір хриплим від люті голосом.

— Згоден. Однак провокація як метод роботи розвідки, не виключає успіху.

— Вам не повірять, — ламкою вийшла у Федора ця фраза.

— Помиляєтесь, майоре. Навпаки — не повірять вам. Почнуть копатись у вашій біографії, шукатимуть грунту для зради і зіткнуться з фактами. А факти, знаєте, вагомі. Логічний хід думок приведе слідство до висновку: помста за арешт і загибель батька штовхнула вас на зраду. До того ж там стане відомо, як гостинно приймала вас американська розвідка…

Федір Крайніченко стояв, до болю стискаючи кулаки, йому нічого було сказати, крім того, що пастку на нього поставила вміла рука. Керк, старий досвідчений розвідник, вчепився в нього мертвою хваткою. Як перед смертю, майнули рідні обличчя — дружини, малого

Павлика, і серце залилось гарячим болем, стислося переляканим горобцем у грудях і принишкло, ніби спинилося зовсім. Керк знову підійшов до стола.

— Сідайте, нетреба так хвилюватись, у вас є інший вихід, — Керк поволі опустив своє важке тіло в розлоге низеньке крісло. — Сідайте.

Федір не ворухнувся.

— Всього цього, звичайно, можна було б уникнути, якби ви показали нам, де заховано архів.

— На жаль, не знаю… — твердо промовив Крайніченко.

— Шкода. Тоді доведеться зачекати, поки пригадаєте. Ми раді гостям, але мені прикро, що ваша сім'я хвилюватиметься. Ви на фронті з сорок першого? От бачите, чотири роки, — він співчутливо зітхнув. «Руді, ніби іржаві очі сховались під фарбованими бровами. Керк рішуче кинув у попільницю недокурок сигари і встав. — Бажаю доброго відпочинку. Почувайте себе вільно, майоре, тут усе до ваших послуг. Я не