Андраш Беркеші - Агент №13

— Сталося так, що за наказом німецького генерала нацисти розправилися з населенням одного села. Вони спалили поміщицький маєток, убили сестру і шурина майора Моношторі. Майор вимагав покарати генерала. Вони зчепилися, і Карой застрелив його. Рятуючись від трибуналу, втік до Бланки. Та заховала його. Склалася дивна ситуація: майора почали шукати і радянські органи, і німці. Але знайти його ніяк не могли. Закінчилася війна, Мате Таборі з дружиною повернулися в Угорщину. Мате і гадки не мав, що Бланка ховає майора, якого шукають. Дівчина здобула для нього підроблені документи. У війну поблизу квартири було вбито якогось німецького офіцера, Бланка поховала його, а документи хотіла переслати рідним того офіцера. Потім передумала і віддала їх своєму коханому. Майорові вдалося утекти з країни. Якийсь час він мешкав в американській зоні Німеччини, займався контрабандою. Торгівля процвітала. А в сорок восьмому році його було арештовано: хтось упізнав майора, з'ясувалося все його минуле. Моношторі зізнався. Я був присутній на допиті і тому все знаю. Там його і завербували. Шантажували, й надто погрожуючи видачею радянським органам…

Казимир вражено слухав розповідь німця. Для нього це звучало приголомшуюче. Мати ніколи не говорила нічого подібного. А може, Губер бреше? Хоч в його розповіді все логічно…

До кімнати увійшли Бланка і Мате Таборі. Губер замовк. Казимир скам'яніло сидів у кріслі.

— Коли ви їдете, пане Губер? — запитав Таборі.

— У найближчий час. Уже зібрав речі, але залишилась іще одна справа.

Бланка глянула на Казимира. «О боже, — подумала вона, — уже сталося! Казимир уже знає все. Дай мені, боже, сили!»

Тим часом професор вийняв з бара пляшку.

— Налити вам, пане? — спитав у Губера.

— Я не звик пити перед тим, як сідати за кермо, але за ваше здоров'я — із задоволенням.

Професор наповнив чарки.

З кожною хвилиною Казимир ставав дедалі нервовішим. Йому хотілося закінчити розмову з німцем, щоб довідатися все про матір. Він і досі не міг повірити у все це. Раптом йому стало моторошно: що буде, якщо про це довідаються органи? Доведеться відмовитись від поїздки в Москву. Серце стало наливатися люттю. Утекти б кудись, щоб ніхто його не чув і не бачив! Та ні, це безглуздо, цим не зарадиш… Треба сміливо глянути фактам у вічі.

— Дядьку Мате, — звернувся він до Таборі. — Залиш нас удвох, прошу тебе!

Професор спантеличено глянув на схвильованого Казимира.

— З ким удвох?

— Зі мною, — промовила жінка. — Але не варто, сину. Перед Мате ти можеш усе казати. Він уже знає.

— Отже, це правда? Пан Губер сказав правду? — запитав Казимир, якого вразило спокійне, незворушне обличчя матері. «Фантастично! — подумав він. — Жоден нерв у неї не здригнеться».

Бланка випила свій коньяк і обережно поставила на стіл порожню чарку.

— Так, це правда. Можеш подзвонити майору Балінту і сказати, що твоя мати є тринадцятим агентом Віктора Меннела.

Казимир до болю закусив губу.

— Ви ж добре знаєте, що я не зроблю цього, — промовив він тихо, пригнічено. — Як ви могли таке вчинити, мамо?

На якийсь час запала могильна тиша.

— А що я мала робити? Знаю, знаю, що ти мені скажеш, — зітхнула жінка. — Треба було чесно заявити про все органам. Іншому я теж порадила б таке. Так підказують здоровий глузд, честь і мораль. А я не зробила цього. Просто не знайшла сили. Не думай, що я хочу виправдати себе. Ні, сину… Хто-хто, а я краще за всіх знаю свої гріхи. І якщо це стане відомо органам, я не захищатимусь. Мовчки прийму покарання.

— Мамо, рано чи пізно це стане відомо…

— Ось тоді я й відповім за все, — рішуче відказала жінка. — Не могла я поступити інакше, сину. Я не прошу в тебе прощення, а хочу тільки, щоб ти мене зрозумів.

Казимир у відчаї дивився на професора, що втупився поглядом у підлогу.

— І ти знав про все, дядьку Мате? І дозволив матері дійти до такого?

Професор люто блимнув очима.

— Ще й ти мені читатимеш мораль?! — гримнув. — Та нічого я не знав! Мати лише кілька днів тому розповіла, як потрапила в цю пастку. — Професор заскреготав зубами. — Що мені було робити? Видати органам рідну сестру і жити, знаючи, що сам уверг її в тюрму до кінця життя?! її шантажували! Отой триклятий…

— Але чим шантажували? — скрикнув Казимир і глянув на мовчазного Губера, ніби чекаючи від нього пояснення.

— Чим? — перепитала Бланка і гірко всміхнулася. — Я любила того чоловіка. Кожен любить по-своєму. Любила всім серцем. Через те і не вийшла заміж за іншого.

— Як ти могла любити негідника, злочинця? — спитав Казимир. — І тебе не спинило навіть те, що твій брат мучився у фашистських катівнях?!

Бланка на мить заплющила очі, обличчя її болісно пересмикнулося. Тремтячими пальцями вона запалила сигарету.

— Я не знала про його злочини, слово честі. Коли почула, що він убивав жінок і дітей, я не йняла віри. Просто не могла повірити. Не вірила й тоді, коли згодом через якогось незнайомого із Західної Німеччини одержала від нього листа. Він просив допомогти йому: мовляв, якщо не допоможу, його віддадуть радянським органам і розстріляють. Посилався на своє кохання до мене, через яке прийняв на себе пекельні муки. Я занедужала від горя. Пролежала багато тижнів, хоч узагалі ніколи не хворіла. Але той невідомий, його посильний, вимагав відповіді. Ножний другий день дзвонив по телефону. Я щодня перечитувала листа. «Моє життя в твоїх руках. Уже п'ять тижнів сиджу у в'язниці. Якщо відмовиш у моєму проханні, мене відвезуть у Берлін і передадуть у руки радянським властям». Тоді я поцікавилася у знайомого адвоката, яка на нього може чекати кара. Той відповів: шибениця. І тоді я допомогла йому. А назад уже не було шляху. Тільки згодом дізналася, що завербували його навіть не американці, а служба Брауна. Та, зрештою, це однаково…

— Любий пане інженер, — сказав Губер. — Не судіть