Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

пішов до своєї вогневої точки. Тут валялося багато вистріляних гільз, а в диску — лише кілька патронів.

«Повинні ще бути», — подумав він і вернувся до вежі.

Тато знову лежав нерухомий на спині. Безсилі руки його були широко розкинуті. На лобі, на шиї і на розхристаних грудях блищали великі, прозорі краплини поту.

— Тобі погано, тату? — підсів до нього Андрійко.

— Синку, — тихо обізвався Левко Пилипович, — радіостанція працювати не буде…

Андрійко навіть не знайшов, що відповісти на це. Сидів приголомшений, пригнічений, заціпенілий.

Довго мовчав і Левко Пилипович. Далі пояснив:

— Не можу відремонтувати. Не вистачає запасних деталей…?Я ось думаю й думаю…

Він раптом закашлявся тяжко й схопився рукою за груди. Це, власне, був і не кашель, а стогін, що тіпав його тілом. На посинілих губах з'явилася кров.

Андрійко кинувся до бідона з водою, налив у кухоль і підніс батькові до рота.

— Випий, тату, випий швиденько.

Не дожидаючись, поки той візьме кухоль, він сам линув йому води в рот і витер губи.

Кашель катував старого пораненого чоловіка ще довго. Нарешті тато заспокоївся і знову повторив:

— Я думаю… Як би тобі втекти…

Андрійко добре знав, що втекти звідси неможливо. Там, унизу, чатують німці (о, вони раді були б схопити когось із оборонців вежі!), а з моря — височенні обриви. Але Андрійко сказав батькові зовсім не про це:

— Мені з тобою не страшно, тату.

Левко Пилипович поводив туди й сюди притуманеними очима, змахнув з чола холодний піт і тихо промовив блідими, зламаними в куточках губами:

— Я не знаю, скільки мені ще жити… Та й який я тобі тепер помічник?..

— Ти видужаєш, ось побачиш.

— Авжеж, авжеж…

* * *

Надходив вечір. З моря війнуло благодатною прохолодою. За багряніли, розквітли червоними трояндами хмари на заході Вони з'являлися тільки вранці й перед вечором на небесно-земному прузі, наче тільки для того, щоб подратуватися. А весь день і всю ніч небо було геть чисте зовсім, ніби виметене дбайливою і недоброю господинею.

Вдень, як і досі, нестерпно палило сонце і нагрівало землю так, що на неї не можна було стати босою ногою. А вночі жили своїм таємним життям, загадково переморгувались далекі, до всього байдужі зорі.

Трохи пізніше над зубчатими обрисами гір, вкритих чорним і кам'яно-мертвим лісом, виткнувся язичок місяця, але він швидко заховався, наскрізь прозорий, млявий і безсилий.

Треба було знову переходити на бойові пости. Нічна прохолода полегшила біль, і Левко Пилипович, спираючись на Андрійкове плече, дійшов до своєї траншеї. Тут він зручно вмостився і попросив Андрійка:

— Тільки не давай мені спати… Щоб не заснув я…

— Гаразд, — сказав Андрійко, хоч сам подумав, що було б дуже добре, коли б тато справді заснув, бо кажуть, ніби сон — то найкращі ліки. А завтра вранці вони знову зварять суп… З чого суп?.. Ні з чого ж зовсім! Ну, можна просто попити окропу, погризти сухаря, і татові стане краще.

Сам Андрійко голоду вже не відчував. Тільки розумів, що йому треба було б поїсти. І навіть не поїсти, а добре наїстися, щоб у тіло влилася сила, щоб не тремтіли руки та ноги, щоб він став таким дужим, як був колись…

Тільки в хвилини гострого нервового напруження він почував себе дужим, здатним зробити що завгодно, а в інший час його хилило на сон. Йому й зараз дуже хотілося спати, але він собі сказав, що не засне, що змусить себе триматися хоч би там що, дасть відпочити таткові, а сам усю ніч якнайпильніше стежитиме за всією територією. Він розбудить тата лише тоді, коли гітлерівці знову підуть у наступ, і вони вдвох знову відбиватимуть їхню атаку.

Раптом Андрійком аж кинуло: чим же відбивати атаку? Він же так і не приніс сюди патрони. Вони там, у вежі.

Хутко пішов траншеєю до тата.

— У нас нічим перезарядити диска. Я тоді все вистріляв., Ти побудь, а я збігаю.

— Все забери, що там є.

Для боєприпасів у вежі була видовбана яма. Андрійко скочив у неї, помацав руками й похолонув увесь: руки наткнулися лише на одну коробку, та коли підняв її, то й вона здалася йому надто легкою.

«Невже не повна?.. І невже тільки одна й лишилася?..»

Черкнув сірничок. Вогник вихопив з темряви чорні, голі стінки ями і голе, порожнє дно. Перш ніж нести коробку, він відкрив її і полічив патрони. Їх було тільки сорок.

Тоді кинувся до інших коробок, що стояли під стіною. Може, в них щось лишилося?.. Відкривав їх одну за одною, переконувався, що вони таки справді порожні, і відкидав із злістю геть.

Так, більше немає жодного патрона.

Це злякало його дужче, ніж обмаль сухарів і води. На тих сухарях, що є, і на воді, яка лишилася, ще якийсь час можна триматись, але що робити без патронів?..

Андрійко приніс напівпорожню коробку до тата:

— Оце все, що є… — сумно і безнадійно повідомив він.

— Заряди свої диски повністю, — звелів Левко Пилипович. — І коли що, живий у руки не давайся. У тебе є ще дві гранати.

І знову голос його був хоч і кволий, але твердий і якийсь трохи чужий, надто офіційний.

* * *

Настала ще одна ніч. Літня, коротка ніч, але