Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

сповнена неспокою і тривожного чекання. Темніло небо у високості з далекими байдужими зорями, десь осторонь у сухій траві перегукувалися скрипалики-цвіркуни, шелестіли невидимі звірята, мабуть ховрашки, кілька разів просвистіли крильми над головою якісь нічні птахи.

А ще пізніше в небі загули мотори літаків. Самих літаків не було видно, але густа зірчата темрява тремтіла й стогнала, і здавалося, що коливалось розгойдане тим гулом повітря.

Андрійко слухав, силкувався вгадати: свої чи ворожі? Ні, то — чужі. Наші гудуть рівно, басовито, а ці — люто, з присвистом.

За кілька хвилин земля загула й застогнала вибухами. То бомби шматували Севастополь. Вночі особливо виразно чути, як гахкають бомби і стріляють зенітки, видно, як палахкотить небо, підпалене пожежами.

Знову те ж саме — вибухи і заграви…

Пригадалося, як літаки били по вежі. Але це — не те. Тут бомби падали на мертвий камінь, рвали його, вгризалися в нього, кололи його на скалки, нівечили, але це все-таки мертвий камінь. А в Севастополі стільки людей! І якщо гітлерівці б'ють по ньому, значить, він живе, живе і бореться!

Тепер у них у вежі немає радіо, вони з татом навіть не можуть послухати зведень Радінформбюро, але й так ясно з усього, що Севастополь не здався…

А чи заснув тато? Добре було б, коли б заснув.

Хлопець тихенько, навшпиньках пішов траншеєю до батькової вогневої точки, намагаючись зайвий раз не зашурхотіти камінчиком. Але, не дійшовши десь кроків за п'ять, почув голос:

— Що тобі, Андрійку?

Цей голос захопив хлопця зненацька.

— Я нічого… Чуєш, бомблять Севастополь?

— Чую. Чому ти залишив кулемета?

— Так… на хвилинку.

— І на хвилинку не залишай! — це був знову твердий, вольовий голос.

І Андрійко навіть зрадів йому: «Виживе тато, виживе!..» Уже зібрався іти, як раптом почув:

— Андрійку, іди сюди.

Він повернувся, став у нерішучості:

— Що, тату?

— Сядь посидь біля мене.

Андрійко притулився до гарячого батькового плеча. Чув, як гулко й нерівно б'ється у нього серце, густа борода лоскотала йому лоб і щоку. Згадав, що раніше тато ніколи не носив бороди. Він завжди ретельно голився, і щоки у нього були чисті, аж ніжні. Був завжди лагідний з людьми і ніколи не гримав на учнів, які могли навіть людину з залізними нервами вивести з рівноваги. Хоч він викладав фізику та математику, але знав безліч віршів і міг читати напам'ять цілі сторінки з прози Тол-стого, Коцюбинського чи Франка. Друзі казали Андрійкові: «У твого тата феноменальна пам'ять». Вільними вечорами він грав на піаніно, а мама співала так красиво, що збиралися сусіди, щоб послухати. Тоді в хаті ніби наставало свято.

А тепер ось вони з татом самотні сидять на горі, відірвані, одрізані від людей, і немає кому допомогти пораненому. А там, унизу, в селищі та в їхній хаті, де колись були мир і тиша, де лунав безтурботний сміх, де пливли чарівні звуки піаніно, безчинствують вороги. Як же це так?.. Як це так?

Левко Пилипович притулив сина до себе, поклав долоню на його теплу голову, і невидимі в темряві сльози котилися по його щоках. Мабуть, і він багато передумав за ці хвилини…

Зітхнув глибоко й важко, озвався:

— Що я хотів тобі сказати, Андрійку?..

Хлопець відхилився од батькового плеча, вражений глибиною і зворушливістю його голосу. Пройнятий трепетом, весь натягнутий, як струна, чекав дальших слів.

Але раптом тато знову зайшовся довгим, тяжким кашлем. Щось клекотіло у нього в грудях, виривалося назовні, він крутив головою з боку на бік, не маючи змоги боротися з болем, що катував і знесилював його тіло.

Андрійко ще збігав у вежу, приніс води. Левко Пилипович покірно випив, затих на хвилинку і знову тяжко застогнав від кашлю, що розтинав йому груди.

Коли, нарешті, кашель одхлинув, заговорив тихо:

— Нас не двоє з родини осталось, а троє… Ще десь є твоя мама… Її розлучила з нами війна, Андрійку, ти знаєш… Але я вірю, що вона є. Ти, коли зустрінешся з нею, то розкажи. Звісно, їй тяжко буде про все це слухати, але ти розкажи…

Він ще раз обняв сина, притулив до себе і довго не відпускав. Потім поцілував у розкудлану голову:

— Ну, а тепер іди… Чатуй… А я відпочину трохи, полежу… Важко мені…

— Ти засни, тату. Не бійся, я добре дивитимусь.

* * *

Тепер Андрійко, пильно оглядаючи місцевість довкола, думав про маму. Вона завідувала місцевою лікарнею, вела якусь наукову роботу, Андрійко не знав, яку саме, але розумів, що дуже важливу, бо її статті друкувалися навіть у медичних журналах та газетах. За кілька днів до війни її викликали до Львова на конференцію… Так і не вдалося вже з нею зустрітись…

«А чого це тато згадав про маму? Та ще так. Каже: «Якщо зустрінешся з нею». А сам він?.. Може, знову марить? Такий гарячий увесь… Але що ж я можу зробити? Що я можу?» — губи в Андрійка затремтіли, він міг би й заплакати, бо його ніхто не бачив, але закусив губи, зітхнув важко невиплаканими грудьми і знову став стежити за місцевістю.

Хоч з моря часом докочувалася прохолода, ніч була парка. Нагріта за день земля дихала теплом, і воно текло над нею, горнулося до неї невидимими хвилями.

«Шкода, що німці захопили своїх поранених та убитих, — подумав Андрійко, — можна було б позабирати в них патрони й автомати… А то що ж, тим, що є, багато не настріляєш. Але я буду так, як тато навчав; підпущу