Юрій Миколайович Щербак - Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

— Наприкінці червня.

— Ви склали карту полів України-Руси для проведення операції?

— Так, — збрехав Дюкло.

— Треба приректи їх на голод, знищити весь урожай, — наказав шейх.

— Ми зараз накопичуємо потрібну біомасу в спеціальних контейнерах. До середини червня все буде готове.

— Ідіть, — гидливо кивнув Омар, до якого долинув кислий запах перетравленого в шлунку вина, і наказав покликати Нурдина Асанбая.

Той, мерзлякувато кутаючись у теплий темно-синій халат, покірливо сів навпроти шейха, радіючи, що сонце зігріє йому спину.

Омар уважно придивився до богослова.

— Чи добре себе почуваєте?

— Дякую Аллахові.

— Маю одну ідею і хочу обговорити з вами.

— Слухаю уважно.

— Що ви сказали б, якби ми зібрали у липні в Бухарі Ісламську асамблею молодих сунітів і шиїтів — як важливий крок до об’єднання.

Асанбай задумався на мить, хоча знав, що Омар не терпить заперечень: все, що суперечило його думці, викликало в нього шалену лють. Тому Асанбай відповів обережно:

— Ідея дуже добра. Але чи не замало часу для її реалізації? Мені здається, що Асамблею треба дуже добре підготувати: визначити головну тему так, щоб не викликати одразу конфронтації і непотрібних чвар.

— А яку тему запропонували б ви?

Не вагаючись, Асанбай сказав:

— Совість. Аллах дав людині совість, як стража над нею. А над совістю поставив ще одного стража: страх Божий. Від того, чи є ці стражі у людини, чи немає, витікають усі її вчинки. Ця тема однаково близька шиїтам і сунітам. Так вчив Саїд Кутб.

Шейх роздумливо мовив:

— Що ж, думаю, що це правильний напрямок думок. Можна сформулювати так: ісламський ідеал та роль совісті… Тільки є ще одне питання.

Асанбай подивився на шейха запитально.

— Що робити з тими, хто втратив совість і став зрадником? Зрадником ісламу, глобального джихаду і всесвітнього халіфату? — сказав повільно Омар, дивлячись у вічі Асанбаю.

Не відводячи погляду, Асанбай знизав плечима.

— Совість є або її нема. Її не заміниш комп’ютером. Це дар Аллаха. А зрадників треба судити за законом шаріату.

— Це справедливі й мудрі слова, — підвівся шейх. Обличчя його було темне і зморене, ліве око сльозилося. Мелодія Шуберта вже не звучала в його душі. Він покликав начальника охорони Доку Амраєва і дав необхідні накази.

Асанбай залишився сидіти на піску, відчуваючи, що сонце його більше не гріє, а пісок став холодним, наче сніг.

Прийшов телеоператор, установив навпроти Асанбая штатив із камерою. Асанбая оточили охоронці в камуфляжних костюмах піщаних барв пустелі, хоча тут, на березі Каспію, потрібні були інші камуфляжі — кольорів весняного цвітіння й синього неба.

Нарешті з’явився кат у червоній арафатці — тільки очі виблискували з-поза вузької щілини, залишеної на обличчі. В руках у ката була крива шабля — точнісінько така, як зображена на чорному прапорі джихаду.

Схлипуючи, Омар вимовляв страшні, — аж сам не вірив у них, — слова:

— Ти був моїм братом, Асанбай, і все добре, що ти зробив, залишиться зі мною і джихадом, нехай благословить його Аллах. Але ти зрадив нас, продався кафірам, став агентом Раулем, вступив на службу до української розвідки, на службу до ворога ісламу Гайдука. Ти втратив совість, і тому ти заслужив на смерть і прокляття. Ти зрадив Аллаха.

Асанбай підніс голову й витримав погляд Омара, повний гніву і скорботи.

— Моя совість залишиться зі мною, — сказав тихо Асанбай. — Тільки Аллах у нас різний. Мій Аллах — добрий, він любить мир і злагоду, він не вбиває невинних людей. Твій — жорстокий і непримиренний. Вбиваючи мене, ти вбиваєш і себе. Але я прощаю тебе. Хотів би зустрітися з тобою, Омаре, в раю, але боюсь — не вийде. Тебе туди не пустить справжній Аллах, слава Йому.

Він нахилив голову й більше не вимовив ні слова.

Омар дав знак кату, і той вправним різким помахом шаблі відрубав Асанбаю голову. Потім, учепившись у волосся, підніс голову над собою. Цівка крові заюшила арафатку, але ніхто цього не помітив, бо червоне на червоному неможливо розрізнити.

Оператор закінчив зйомку.

— Відправте запис у Київ, Національне агентство внутрішньої безпеки, Фатхуліну. Копію залиште в архіві, — наказав шейх Омар аль-Бакр; в його очах стояла сардонічна усмішка мертвої голови Асанбая. День після страти він не міг працювати, а провів у молитвах. Він питав Аллаха — де ховається совість людини (якщо, звичайно, вона є)? В мертвій голові, в якій скуйовджене, схоже на паклю волосся, синюшна шкіра, вирячені очі й вишкірений рот із жовтими зубами — чи в мертвому тілі, від якого відтяли голову?

Того самого вечора шейх вирішив перевести штаб-квартиру із Загульби в інше місце, поближче до України-Руси. Подумав, що це може бути Тамань — місто, розташоване навпроти Керчі.

19 травня 2084 року в Києві в палаці «Україна» відкрився черговий Світовий конгрес українців. Шморгун причепурив місто до цієї події — всюди гостей вітали величезні екрани 3D, розміщені на фасадах будинків: тут транслювалися радісні картини мирного життя громадян України-Руси, яскраво-пекучими кольорами світилися квіти на віночках гарних дівчат, які співали забуті й від того ностальгійно-прекрасні народні пісні, транслювався гопаковий марафон у Черкасах, що тривав уже п’яту добу, й не сходили з екранів змагання в Полтаві з швидкісного поїдання галушок на рекорд до книги Гіннеса.

Але не це робило Київ святковим, а пора року: винятково лагідне повітря переходу весни у розповнь літа — унікальне поєднання температури і вологості