Юрій Миколайович Щербак - Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

під наглядом пакистанців створили новий вид зброї — керовану комп’ютерами біо-металеву сарану, здатну розмножуватись. Успішні польові випробування цієї зброї були проведені в Сомалі, Парагваї та Росії й показали її високу ефективність і практичну непереможність. У повідомленні агента Абаль йшлося про шок і розгубленість у Києві й гарячкові пошуки методів нейтралізації сарани, чому було присвячене спеціальне засідання РНБ України-Руси.

І ще одну новину принесло повідомлення Абаля з Києва. Дуже неприємну, про яку не годиться думати в хвилини ранкової розмови з Аллахом. Але проігнорувати яку неможливо.

Сонце піднімалося все вище, припікаючи шейха Омара аль-Бакра, але він сидів на килимку нездвигно, дивуючи охорону, бо в цей час вождь джихаду зазвичай заслухував доповіді директора Управління розвідки Расифа Алі й начальника генерального штабу, генерала армії Мохамад-бека, після чого розпочинав дискусії з улюбленим радником з релігійних питань Нурдином Асамбаєм.

Охоронці, серед яких переважали дагестанські борці-ваххабіти, не знали, що шейх у цю хвилину розмовляє з Аллахом, дякує йому за щастя кохання і щастя помсти — ці два найсильніші почуття в житті людини. Аллах нічого йому не відповів на ці думки, що линули з потаємних куточків Омарової душі. Але раптом шейх почув ніжну, призабуту ним мелодію, яку надовго заглушили вибухи ракет, автоматні черги й зойки поранених, умираючих друзів Омара. Мелодія з’явилася здалеку, була спочатку тиха, наче подув каспійського вітерця, що пройшовся по схилах квітучих о цій порі року гір: це був травень, місяць солов'їв, і мелодія кохання, як і коротке цвітіння трав, була ніжно-щемлива, але Омар знав, що йому прислав її в подарунок Аллах, бо ніхто інший, крім Нього, не знав цієї таємниці: це була мелодія Шуберта «Нічна серенада», і Омар колись грав її на фортепіано і співав — хоча як міг правовірний мусульманин, шейх і хаджі співати пісню якогось німецького християнина, як міг захоплюватися цими солодкими звуками, як міг вимовляти німецькі слова палкого німецького кохання:

Leise flehen meine Lieder Durch die Nacht zu dir; In den stillen Hain hemieder Liebchen, komm zu mir!

Але тільки ця солодка мелодія, тільки ці цнотливі слова спадали йому на пам’ять, коли згадував свою любу, свою Вогненну Квітку, яку кохав понад усе — над усіх своїх дружин, усіх жінок свого гарему, усіх зустрінутих колись дівчат.

Згадав порожні, напівзруйновані під час Третьої та Четвертої глобальних воєн печери укріпрайону Тора-Бора, де залишки його бригади імені мученика Бен-Ладена переховувалися від дронів і гелікоптерів хрестоносців, що прийшли з війною в ході Четвертого Глобального хрестового походу в ці священні гори Афганістану.

Бригада Омара була знекровлена в нерівних боях із невірними; залишалося всього кілька бійців, закінчувалися боєприпаси й медикаменти. У кількох метрах від Омара вибухнув дрон-кілер, запрограмований на запах шейха — запах немитого, заюшеного солоним потом тіла. І хоча на Омарі була американська каска й бронежилет, невеличкий і отруйний осколок, завбільшки з кіготь гірського сапсана, вп’явся в праве око шейха, яке почало витікати; отрута надходила просто в мозок Омара, затьмарюючи свідомість і породжуючи кошмарні видіння. І тоді Вогненна Квітка, його ніжна горда Наргиз кинулася висмоктувати отруту з ока, вилизувати рану, вона витягла осколок і очистила очну яму. Цілющий доторк її вуст, схожий на ніжний поцілунок, урятував життя шейху. Відлежуючись у темряві печери (батарейки розрядилися, а свічок у них не було), залишений наодинці з Наргиз (останні моджахеди пішли від них на пошуки інших загонів), Омар спізнав інші дотики і поцілунки дівчини, яка пішла воювати з хрестоносцями, аби відомстити їм за смерть свого чоловіка — професора історії ісламу Дамаського університету, вбитого бойовиками християнської організації «Воїни світла».

Так пролежали вони вдвох у печері два місяці, бо знайшли стару комору із запасами харчів і води — ще з часів Першого хрестового походу на початку століття — і це був найщасливіший час у житті Омара, хоча його оточувала суцільна темрява; тільки наближення Наргиз — кислуватий запах її тічки — приносило йому світло, завдяки якому він бачив її обличчя; йому здавалося, що й до правого ока повернувся зір, хоча око було втрачено назавжди. Навіть у темряві Наргиз соромилася оголюватись перед ним; він пізнавав її тіло руками, які замінили йому очі. Саме тоді, у непроглядній печерній темряві, в його серці звучала серенада Шуберта, гімн ночі й кохання; Омарові здавалося, що ця музика написана тільки для нього й Наргиз; він не міг повірити, що ці роботизовані потвори в чорних гермошоломах, які знищували правовірних на афганській землі, можуть також слухати Шуберта і любити цю музику.

Коли вони вийшли з печери в гори, на землі панувала Велика Темрява, яку він не помітив, бо велика темрява печер ще довго панувала в його очах. Шейх прокинувся від спогадів про Вогненну Квітку, зі здивуванням зрозумівши, що сонце піднялося досить високо і що він все ще сидить на березі моря, нічого не роблячи, викликаючи здивування і неспокій його штабу.

Торкнувся кінчиками пальців правого ока, переконавшись, що прозора плівка на місці, а око нічого не бачить, бо здатне було уздріти лише Наргиз.

Махнув рукою, підкликавши помічника, й наказав тому привести доктора Дюкло — головного радника з питань застосування бойової сарани. Морис Дюкло, слоноподібний сорокалітній парижанин у білому зім’ятому костюмі, прийшов, задихаючись, і став на коліна перед Омаром. Дюкло ненавидів усі ці мусульманські намази, сидіння на килимах, безалкогольний режим, богословські розмови, безкінечні посилання на Коран і Сури та інші незрозумілі й ворожі йому речі, але любив свою сарану, за створення якої йому платили величезні гроші — й тому мирився з незручностями режиму, якому служив. У свою чергу, доктору Дюкло дозволялося споживати свинину й пити червоне вино. Щоб не викликати відрази в шейха запахом випитої ранком порції алкоголю, Дюкло став на коліна пооддаль від Омара.

— Чи готовий план операції «Небесний гнів»?

— Так, — відповів Дюкло, в якого голова тріщала з бодуна.

— Коли найкраще починати