Скотт Ферріс - Інґа

бізнес, іншим зменшувався термін перебування в Неваді для отримання розлучення до шести тижнів[60]. Бізнес на розлученнях від самого початку став прибутковим.

Вже у 1940 році п’ять відсотків всіх розлучень у Сполучених Штатах відбувалися в Неваді, хоча її населення становило менше піввідсотка від кількості всіх громадян країни. Назва «найбільше маленьке місто в світі» стала прислів’ям: про тих, хто там отримував розлучення, казали, що вони «Ріно-віюють» шлюб, як це показано у п’єсі «Жінки» 1936 року і однойменному фільмі 1939 року, авторства різнобічно обдарованої Клер Бут Люс.

Проїхавши потягом понад чотири тисячі кілометрів, Інґа поселилася у готелі Riverside на березі річки Тракі, що зручно розташувався поруч із вокзалом і судом округу Вошо. Ця семиповерхова будівля з червоної цегли займала половину міського кварталу, і майже винятково надавала притулок тим, хто мав перебути потрібний для розлучення строк у штаті. Готель був яскравим свідченням успішного бізнесу на людях із розбитим серцем (чи на їхніх практичних візаві — залежало від кожного окремого випадку).

Тим часом чарлстонські лікарі визначилися зі станом Джека і відрадили операцію, при цьому направивши на додаткові обстеження у Челсінському шпиталі BMC в Бостоні. Про прибуття туди він доповів 18 травня.

Інґа в Ріно виявилася не набагато щасливіша за Джека в шпиталі. Хоча вона стверджувала, що місто красиво розташовано у підніжжя гір Сьєрра-Невада, це було місце, «куди б ти не послав і найгіршого ворога». Проблема в тому, писала вона Джеку, що «люди тут дурні, жахливо зосереджені виключно на грошах, і тут повно ковбоїв, схожих на Боба Едді (нашого спортивного оглядача), коли він каже про старших жінок в офісі “Ну, ти знаєш, що їм потрібно? Хороший трах”. Як на мене, це занадто непристойно для людини, яка намагається показати себе з гарного боку»{726}.

Ріно із його барами з «непривабливими назвами» так остогиділо Інзі, що вона передумала і запросила Ольгу до себе на кілька тижнів. «Вона буде моїм порятунком», — писала Інґа. Тим часом вона проводила час за читанням і кореспонденцією. Написала Джекові, але додала, що продовжуватиме листування, лише якщо він захоче цього{727}.

Вона знала, що Джек почувався не дуже, але не була в курсі, чи він емоційно відійшов після її постійних відмов спати з ним. У листі вона зізналася, що сподівалася побачити його бодай ще раз. «Колись ми знову їстимемо стейк, пюре, зелений горошок, моркву і морозиво, — писала вона. — Це вже буде не так, як колись, минуле вже не повернути, але в тебе велике майбутнє — ніколи не дозволяй, щоб будь-хто тебе переконав у іншому»{728}.

Розділ 54
«Серця, що б’ються в унісон»

Джек зрадів, одержавши листа від Інґи. Він дуже за нею сумував і, дізнавшись, де вона, одразу їй зателефонував у Ріно. Як вона згадувала, портьє готелю постукав у двері і сказав, що хтось дзвонить і «питає людину на ім’я Інґа-Бінґа. Це ваше прізвище у шлюбі?» Коли вона підійшла до слухавки, «надто оптимістичний голос спитав: “Ви заплатите за дзвінок від Джона Фітцджеральда Кеннеді з Челсі, штат Массачусетс?” Що! Ніхто не бив мене молотком по голові, але порівняно з почутим, такий удар був би дрібницею»{729}.

Їхня розмова була схожою на старі добрі часи: як три місяці тому Джек благав Інґу написати «чудового довгого листа». Вона підкорилася і відповіла таким об’ємним посланням, що воно дорівнювало десяти колонкам «Можливо, ви чули?». Інґа розповіла Джекові чимало сумних історій, наприклад про чоловіка, який приїхав зі Сходу благати дружину передумати в останній день перед завершальним етапом розлучення. Але вона відказала, що той лише марнує час; вона хоче побратись з тим, кого «справді кохає», хто випадково також опинився в Ріно і таємно проводив кожну ніч у неї. «Це лише те, що залітає крізь двері, — писала Інґа. — Я намагаюсь їх міцно зачиняти, щоб не чути і не бачити зайвого. Я не те, щоб ханжа, просто втомлена дівчина, яка хоче знову виглядати на мільйон»{730}.

Інґа зраділа, коли врешті приїхала Ольга. «Вона дбає про мене, наче квочка про своє єдине курча», — сказала Інґа, яка, власне, і була єдиним курчам Ольги. Вони прогулювалися, розмовляли, їздили кіньми за містом, читали і лягали щовечора не пізніше десятої. Війна здавалася далекою, писала Інґа, особливо, якщо «поруч немає когось, хто б мене кохав так, щоби пояснити всю її суть»{731}. А позаяк Джека, який міг би запропонувати їй свій погляд на геополітичну ситуацію, поруч не було, Інґа намагалася дізнатися більше з книжок.

Вона читала «Японського ворога» — книжку, в якій британський журналіст Г'ю Байас доводив союзникам, що не варто недооцінювати Японію, і передрікав, що війна в Тихому океані стане затяжним кривавим конфліктом. Незабаром Джек дізнається, яким правдивим був цей прогноз. За словами Інґи, книжка була інформативною, але сухою. Поруч із нею «Чому Англія спала» здавалася «захопливим трилером»{732}.