Джаред Мейсон Даймонд - Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

ходили тут до школи. На вихідні народні обранці, їхні дружини та діти спілкувалися між собою, конгресмени знайомилися із дружинами своїх колег та з їхніми дітьми і проводили спільно час як друзі, а не лише як політичні супротивники чи союзники. Нині ж висока вартість виборчої кампанії чинить тиск на обранців, змушуючи їх їздити до свого штату з метою залучення коштів, а розвиток внутрішніх авіаперевезень уможливлює ці поїздки. Багато конгресменів залишають власні сім'ї у своїх штатах, де їхні діти ходять до школи. Зрозуміло, що діти одних конгресменів не граються з дітьми інших, а їхні батьки не спілкуються із подружжям своїх колег і вбачають один в одному лише політичних суперників. Нині близько 80 із 535 членів Конгресу навіть не мають і не знімають помешкання у Вашингтоні, а натомість сплять у своїх офісах упродовж тижня, а на вихідні летять додому, у свій штат.

Третьою причиною руйнації здатності до компромісу є практика, яка називається «зміна виборчої географії». Вона означає перекроювання виборчих округів на користь якоїсь одної партії, забезпечуючи цій партії вищий відсоток обраних представників, аніж їх могла б забезпечити за нормальних умов частка виборців штату, які зазвичай голосують за цю партію. Подібна практика не нова в американській політиці. Своєю назвою вона завдячує губернатору Елбріджу Джеррі з Массачусетсу, адміністрація якого в 1812 році перекроїла виборчі округи штату з єдиною метою: збільшити кількість обранців від партії, до якої належав Джеррі. В підсумку вийшли округи, які мали химерну географічну форму; один із них був схожий на саламандру, що зумовило появу терміна gerrymander — «джерімандер» (фото 9.11).

Нині після кожного загальнонаціонального перепису, який проводиться раз на десять років і стає основою для перерозподілу між штатами кількості місць до Палати представників, законодавчий орган кожного штату отримує змогу перекроїти межі своїх виборчих округів. Дедалі частіше законодавчі органи штату, особливо ті, що перебувають під контролем республіканців, «перемальовують» межі округів таким чином, щоб сконцентрувати якомога більше потенційних виборців демократичної партії в якомога меншій кількості переважно демократичних виборчих округів (здебільшого в містах), а решту виборців демократичної партії розпорошити серед якнайбільшої кількості надійних «республіканських» округів, де республіканці зазвичай мають невелику, але стабільну перевагу (здебільшого в селах). Не так давно Верховний суд Сполучених Штатів скасував план перекроювання меж виборчих округів, представлений контрольованим республіканцями законодавчим органом штату Північна Кароліна, зазначивши при цьому, що межі округу не мають жодного стосунку до місцевих географічних особливостей, а явно були окреслені «з хірургічною точністю» таким чином, щоб збільшити кількість республіканських обранців за рахунок обранців від демократичної партії.

Перекроювання виборчих округів вплинуло на політичний компроміс таким чином, що вже наперед відомо, до якої партії та до якої політики виявить схильність більшість виборців кожного конкретного округу. Тому кандидати з невиразною позицією, які апелюють до виборців обох партій, із самого початку приречені на поразку. Досвідчені ж кандидати знають, що вони мають представити однобоку програму, розраховану лише на виборців тієї партії, яка має значно більші шанси перемогти у «підрихтованому» окрузі. Втім, хоча маніпулювання межами округів і сприяє певною мірою нинішній політичній поляризації, воно не надає вичерпного пояснення цьому явищу з кількох причин: перекроювання не пояснює поляризації в Сенаті (бо, на відміну від виборів до Палати представників, для виборів до Сенату штати не розділяються на виборчі округи, проте нинішні сенатори є так само безкомпромісними, як і члени Палати представників); перекроювання не пояснює поляризації в округах, які не зазнали перекроювання; у багатьох «перемальованих» округах поляризація виникла раніше, ніж змінилися їхні межі.

Однак усі ці три гіпотези щодо поляризації американської політики — збирання коштів на виборчу кампанію, внутрішні авіаперевезення та перекроювання округів — пояснюють лише поляризацію отої крихітної групки американців, які є нашими політиками. Але насправді проблема значно ширша: поляризуються і стають політично безкомпромісними американці в цілому. Погляньмо лише на мапу результатів президентських виборів 2016 року, де червоним кольором позначені штати, які голосували за республіканського кандидата, а синім — ті, що віддали голоси за кандидата від демократів. Це ще раз нагадає нам, що узбережжя та великі міста нашої країни переважно демократичні, а внутрішні регіони та село — республіканські. Кожна політична партія стає дедалі одноріднішою та радикальнішою в своїй ідеології: республіканці стають більш консервативними, демократи — ліберальнішими, а кількість поміркованих політиків зменшується в обох партіях. Опитування свідчать, що багато американців у кожній партії з дедалі більшою нетерпимістю ставляться до представників іншої партії, вважаючи її реальною загрозою для добробуту Сполучених Штатів, не бажають, щоб їхній близький родич одружувався з прихильницею іншої партії, і не хочуть поселятися в районі, жителі якого дотримуються інших політичних поглядів. Якщо ви, читачу цієї книги, є американцем, то можете переконатись у цьому розколі Америки на власному прикладі: чи багато у вас близьких знайомих і друзів, які сказали вам, що на виборах 2016 року проголосували за кандидата у президенти від іншої партії, ніж та, яку підтримали ви?

Тому нам треба не лише відповісти на запитання: «Чому наші політики стають дедалі менш схильними до компромісу незалежно від своїх виборців?» Нам слід також розібратися, чому самі американські виборці стали більш нетерпимими та політично безкомпромісними. Бо наші політики просто виконують побажання своїх виборців.

Що ж до політичної поляризації американського суспільства в цілому, то одним із часто пропонованих пояснень є «цільова інформація». Коли я був підлітком, то кабельного телебачення іще не існувало, а першу телепрограму жителі мого рідного Бостона побачили лише в 1948 році; відтоді впродовж багатьох років ми, американці, дізнавалися новини лише з трьох великих телемереж, трьох великих інформаційних тижневиків та з газет. Більшість американців користувалися одними й тими ж джерелами інформації, жодне з яких не позиціонувало себе як консервативне чи ліберальне і жодне з яких не надто сильно спотворювало інформацію. А нині, з появою кабельного телебачення, інформаційних веб-сайтів та Фейсбуку, із занепадом традиційної друкованої преси, американці все одно обирають джерела інформації відповідно до своїх поглядів, що існували раніше, до появи соціальних мереж. Дивлячись на місячний рахунок за кабельне телебачення, я бачу, що маю вибір із 477 каналів — не лише з Fox News чи MSNBC, якщо я бажаю канал із відповідно консервативним чи ліберальним ухилом, а й тих, що присвячені Африці, молодіжному спорту на атлантичному узбережжі, куховарству, злочинності, Франції, хокею, коштовностям, єврейському способу життя, Росії, тенісу, погоді та ще безлічі вузькоспеціальних тем і точок зору. Я маю можливість вибирати у строгій відповідності зі своїми поточними інтересами і поглядами, не