Олександр Медведєв - Танці утрьох

— Знайомий ресторан… Я там вечеряю щодня. Іноді й обідаю. Я веду його бухгалтерію, й у мене так би мовити «пільговий абонемент»… О шостій мені завжди сервірують столик на одного. Уже, напевно, накрили.

Кононов подумав про неминучість зустрічі зі Смоличем. Якби машину Смолича не підірвали, вони все одно зустрілися б у ресторані. За умови, що Смоличу не сервірують в окремій кімнаті.

Нарешті волга зупинилася біля входу в «Голубий Дунай». Смолич щедро заплатив водієві, той втішно крекнув.

Біля «Голубого Дунаю» було не дуже людно.

— Доброго вечора, Максиме Петровичу, — вклонився швейцар у золоченій лівреї.

Кононов згадав фільми про дореволюційну Росію, де завжди показували дам у довгих сукнях і чоловіків у смокінгах.

Слідчий і бухгалтер залишили вестибуль і зайшли до великої зали ресторану. Крім неї, була ще мала, у ній справляли сімейні торжества, вечірки, ювілеї і презентації. Кононов був абсолютно впевнений у тому, що їм потрібна саме велика. І не помилився.

Коли Смолич і Кононов переступили поріг великої зали, до них підбіг пещений молоденький офіціант у білій трійці і краватці-метелику. Його волосся було щедро змащене гелем.

— Доброго вечора, добродії, — лагідно защебетав він.

— Доброго, Віталику, — недбало кинув Смолич, вдивляючись у півморок.

— Вам ще півгодини тому накрили, може, змінити, все охололо…

— Почекай, Віталіку, почекай, — Смолич, здається, когось шукав.

«Видивляється своїх убивць», — подумав Кононов.

— А вам, добродію? — офіціант питально подивився на слідчого, намагаючись розгадати його бажання.

Кононов напустив на себе пихи і повільно, з натиском на кожному слові сказав;

— У мене тут зустріч з дамою. Столик, гадаю, уже замовлений.

Офіціант задумався на хвилинку, потому, збагнувши про що йдеться, мовив:

— Пані Наталя уже чекають на вас — другий столик у другому ряді. Прошу.

Кононов вдивився в півморок і побачив Наталю. Вона сиділа, повернувшись до естради, курила і пила через соломинку якийсь напій з височенного келиха. Кононов дякував долі за те, що Наталя дочекалася його.

— Якщо хочете, можете почекати мене за своїм столиком, — запропонував Кононов Смоличу.

— Гадаю, так буде краще, — погодився той. — Мій столик номер вісімнадцять, це у третьому ряду, — сказав Смолич і звернувся до офіціанта:

— Якщо все охололо, то заміни, будь ласка.

Офіціант розкланявся і побіг на кухню.

Кононов непомітно підійшов до Наталі збоку. Вона побачила його, вже коли він сів у крісло. Зраділа, але була дещо здивована.

— Володю! Нарешті. Я вже думала, ти не прийдеш, — защебетала вона.

— Хіба я міг не прийти! — галантно відповів він і поцілував Наталчину руку. Білу, напахчену, обтягнуту сріблястим мереживом рукавички.

— Ви сама вишуканість! — розсміялася дівчина. — Навіть не сподівалася, що в Управлінні є такі кадри!

— Наталю, ви сама чарівність.

Кононов навмисно казав їй «ви».

— Дякую, я хотіла сподобатися…

Вона не кокетувала. Була щирою і заслужено приймала комплімент.

Її стан облягала довга сукня з чорного трикотажу з рукавами по лікоть і невеличким вирізом. Комплект з намиста, кліпсів і браслета, виготовлений зі штучних коралів, якнайкраще підкреслював її шляхетність, сріблясті рукавички відтіняли матову шкіру, а капелюшок з короткою вуаллю надавав їй загадковості.

Кононов милувався дівчиною і не приховував цього.

— Добродії бажають зробити замовлення? — поштиво вклонився офіціант.

Наталя схопила меню й відчеканила:

— Морозива півпорції, манговий сік, салат із креветок, мій улюблений самбук і шампанське… Це мені. А ти, Володю, замов собі сам.

Кононов не розгубився. Недбалим рухом узяв зі столу меню, побіжно оглянув його і зробив замовлення:

— Біфштекс із кров’ю, сто грам «Наполеона», салат із креветок і сік. Ананас плюс манго.

— Зачекайте кілька хвилин, — розторопний офіціант зник.

— У тебе гарний смак, Володю! — сказала Наталя.

— Чому ти зробила такий висновок? — поцікавився Кононов.

— Ти не замовив коктейлю.

— Як на мене, коктейль — невдале поєднання високоякісних інгредієнтів. Навіщо переводити продукти?

— А наші банкіри вважають, що це буржуазний напій.

— Не знав, — здивувався Кононов.

Наталя подивилась на годинник.

— Через сім хвилин з’являться музиканти. Я обожнюю джаз!

Кононов скоса оглянув зал. Побачив Смолича. Згадав, що не вибачився перед Наталею за спізнення.

— Наталочко, люба, — лагідно мовив Кононов, — вибач мені, будь ласка, що я спізнився.

— Пусте, я переживала, щоб ти вчасно прийшов на концерт.

— Однак я хочу пояснити тобі причину свого спізнення. До мене приходив Смолич.

— Невже?! І коли це він став твоїм другом?

— Він приходив просити в мене допомоги.

— Цікаво! Розкажи.

— Він прийшов о пів на шосту і почав бідкатися на долю. Розповів, як підірвали його машину.