Олександр Медведєв - Танці утрьох

пожирає себе з хвоста. І ця змія називається мафією. «Бий своїх, щоб чужі боялися», — подумав Кононов.

— Хто підірвав вашу машину? Поясніть більш детально.

— Не знаю. Хтось підклав мені в машину вибухівку. Я дивом урятувався, — Смолич розмахував руками і схлипував.

— А чому вам, Максиме Петровичу, спало на думку просити допомоги саме в мене?

— Не знаю… Напевно, тому, що в мене немає знайомих в органах, крім вас. Тому що ви чесний…

Кононов не потребував компліментів Смолича. Він хотів іншого. Визнань. Визнань і ще раз визнань.

— Добре, припустимо, ви не знаєте конкретних виконавців. Але я ніколи не повірю, що ви нікого не підозрюєте.

— Я… я підозрюю, але назвати прізвищ не можу. Зрозумійте мене, будинок моди мав своїх «заступників» — людей, що за певну суму погоджувалися забезпечити нам спокійне життя… Не розумію, чим я їм не догодив…

— Не вірю, — сухо відповів Кононов.

Смолич нервував усе більше й більше.

— Ви не вірите в мафію?

— Я не вірю в те, що мафіозі вбивають людей просто так, без жодних причин.

— Я не знаю, кому і чому…

— Ви ведете зі мною нечесну гру. Просите захисту і не кажете, від кого я маю вас захистити. Мабуть, ви порушили правила гри і шеф вирішив вас покарати.

— Я перевищив свої повноваження. Зарвався.

«Непогано, Смоличу, непогано, — відзначив слідчий. — Можна вважати, що клубок починає розмотуватися. Треба тільки смикати за кінець ниточки і терпляче чекати розв’язки». Але в Кононова не було часу. До зустрічі з Наталею залишилося лише двадцять хвилин.

— Це загальні слова. Викладайте всю інформацію або йдіть геть!

Смолич зітхнув. Тяжко і приречено. Він не був схожий на зацькованого дикого звіра. Більше скидався на молюска, якого позбавили черепашки. Мерзенного, беззахисного і жалюгідного.

— Гаразд. Я все розповім. Минулої ночі невідомі вчинили напад на будинок моди.

Смолич спідлоба глипнув на Кононова.

— Продовжуйте, я вас уважно слухаю!

— Під час нападу з комп’ютера, що стоїть у мене в кабінеті, була викрадена важлива інформація, яка стосувалася не тільки будинку моди, але й інших організацій, з якими я зв’язаний.

— І через це на вас полюють?

— Той, хто заволодів цією інформацією, отримав ключ до багатьох таємниць.

— Досить правдоподібно, — зауважив Кононов.

До зустрічі з Наталею залишалося рівно вісім хвилин.

— Ходімо зі мною, — наказав Кононов. — У мене термінова зустріч, яку я не можу скасувати. Ви можете піти зі мною. Або почекати мене, де буде зручно.

— Ні, я піду з вами, — у голосі Смолича знову зазвучали нотки страху.

— Тоді йдемо.

Кононов устав, вимкнув світло. «Треба одягти Наташину куртку, щоб вона не образилася». Він відшукав у темряві улюблену річ свого гардеробу і вийшов у супроводі Смолича на сходовий майданчик.

Прислухався. Тихо. Утім, їх могли підстерігати і в дворі. Хоча здоровий глузд підказував Кононову, що недоброзичливці Смолича не нападатимуть на нього в присутності слідчого з Управління.

— Ви на машині? — поцікавився Кононов.

— Я ж вам розповідав, що…

— Але ж ви чоловік небідний і маєте, мабуть, ще одну. А, може, й дві.

— Страшно сідати в другу, коли на твоїх очах вибухнула перша.

— Резонно.

Кононов і Смолич, озираючись, вийшли з двору.

— Гроші, сподіваюся, у вас із собою є? — поцікавився Кононов.

Смолича пересмикнуло.

— Є… — забубонів він, — не більше двохсот. Ще трохи вдома. І на рахунку в банку.

— Я не просив вас давати повний фінансовий звіт. Ще не час, — Кононов хотів зупинити яку-небудь машину, але йому ніяк не вдавалося. — Я лише хотів довідатися, чи вистачить у вас на таксі.

— Звичайно.

Зазвичай Кононов добре розраховував час. На зустріч завжди приходив за кілька хвилин. Зараз же ситуація вийшла з-під контролю.

— Не щастить… — безрадісно мовив Смолич.

Він не справляв враження людини, якій усміхнулася фортуна.

— Мусить пощастити, — буркнув Кононов, вийшовши на проїзджу частину і перегородивши шлях переляканому водієві «Волги» кремового кольору.

— Карний розшук! — він тицьнув чоловікові за кермом свою червону книжечку через відкрите віконце. — Будьте ласкаві, підвезіть нас до «Голубого Дунаю». Це недалеко.

— Сідайте, — пролепетав розгублений водій.

Смолич і Кононов сіли поруч на задньому сидінні.

Кононов попросив дозволу закурити. Водій, що був украй знервований, теж витягнув цигарку.

— Якщо можна, трохи швидше, — наказав Кононов.

За його розрахунками вони спізнювалися на чотирнадцять хвилин. Наталя могла його не дочекатися. Образитися, сісти в «Вольво» і чкурнути геть.

— Ми їдемо до «Голубого Дунаю»? Я нічого не переплутав? — запитав здивовано Смолич.

— Вас щось дивує?