Жюль Верн - 20 000 льє під водою

моє повідомлення, і я повинен був задовольнитися цим. Але щодо Неда Ленда, то навряд чи можна було так знизати плечима, як це зробив канадець.

— Ви знаєте, пане професоре, — сказав він мені, — ви і ваш капітан Немо викликаєте в мене жаль!

— І все ж ми підемо на полюс, Неде!

— Можливо, проте звідти не повернетеся!

І Нед Ленд пішов у свою каюту, щоб, як він мені сказав, не «накоїти лиха».

В цей час почалися готування до сміливої спроби. Могутні насоси «Наутілуса» накачували повітря під високим тиском у резервуари. О четвертій годині капітан Немо повідомив мене, що палубний люк зараз закривається. Я кинув останній погляд на величний крижаний бар’єр, під який ми повинні були поринути. Погода стояла ясна, повітря було надзвичайно прозорим. Мороз досягав дванадцяти градусів нижче нуля. Проте ця низька температура мало відчувалася, бо вітер повністю затих.

На палубі «Наутілуса» з’явилося з десяток матросів з кирками в руках і почали обколювати лід навколо бортів «Наутілуса». Ця робота була закінчена досить швидко, бо молодий лід був ще зовсім тонкий. Ми всі спустилися всередину. Резервуари, як звичайно, наповнилися водою, і «Наутілус» почав заглиблюватися.

Я й Консель зайшли в салон і, посідавши біля вікна, почали спостерігати глибини Південного Льодовитого океану. Ртутний стовпчик термометра поступово піднімався. Стрілка манометра повзла вправо.

Як і передбачав капітан Немо, приблизно на глибині в триста метрів вода була вже вільною від криги. Але «Наутілус» продовжував занурюватися ще нижче, поки не досягнув глибини у вісімсот метрів. Температура води в цих шарах була на два градуси вища, ніж на поверхні. Зайве говорити, що внутрішня температура «Наутілуса», що створювалась його нагрівальними приладами, постійно підтримувалася на нормальному рівні. Всі маневри «Наутілус» виконував надзвичайно точно.

— З дозволу пана, скажу, що ми пройдемо, — зауважив Консель.

— Розраховую на це, — промовив я тоном глибокого переконання.

В цих вільних від криги глибинних просторах «Наутілус», не відхиляючись од п’ятдесят другого меридіана, взяв курс просто на полюс. Від 67°30΄ до 90° потрібно було пройти двадцять два з половиною градуси, тобто трохи більше, як п’ятсот льє. «Наутілус» ішов з середньою швидкістю двадцять шість миль на годину, інакше кажучи, з швидкістю кур’єрського поїзда. Коли б він її зберігав такою і надалі, для досягнення полюса йому вистачило б сорока годин.

Значну частину ночі я й Консель пробули біля вікна салону, зацікавлені незвичайністю нашого становища. Морські глибини яскраво освітлювалися промінням нашого прожектора, але були пустинні. В цих скутих кригою водах риб зовсім не було. Можливо, якщо полюс справді оточувало вільне від криги море, вони йшли з полярного океану якимось одним, лише їм відомим шляхом.

Швидкість «Наутілуса» була велика, про що можна було судити по здриганню довгого корпусу корабля.

О другій годині ранку я пішов трохи відпочити. Консель рушив за мною. Проходячи вузьким коридором, я не зустрів капітана Немо і подумав, що він чергує в рубці стерничого.

Наступного дня, 19 березня, о п’ятій ранку, я вже знову був на своєму місці біля вікна. Електричний лаг показував, що швидкість «Наутілуса» значно зменшилася. Корабель обережно піднімався до поверхні, поступово виливаючи воду з резервуарів.

Моє серце тривожно билося. Чи пощастить нам вийти на поверхню? Чи знайдемо ми вільні від криги простори?

Ні! Я відчув поштовх, який свідчив, що «Наутілус» ударився об нижню частину крижаного покрову, очевидно, досить товстого. І справді, ми «пришвартувалися», як кажуть моряки, до криги завтовшки понад півтори тисячі футів. Отже, над нами був шар льоду в дві тисячі футів, з яких п’ятсот виступало над поверхнею. Значить, у цьому місці крига була значно товщою, ніж там, де ми заглибились у воду. Це були мало втішні обставини!

Протягом цілого дня «Наутілус» багато разів повторював той самий маневр і весь час наштовхувався на стелю з товстого льоду. Іноді ця «стеля» досягала в глибину дев’ятисот метрів, тобто товщина криги дорівнювала тисячі двомстам метрам, з яких триста метрів виступали над поверхнею моря. Це було втроє товще за крижаний покров у момент заглиблення «Наутілуса».

Я уважно записував усі глибини і, нарешті, одержав підводний профіль цього перекинутого догори ногами гірського пасма.

Настав вечір, але ніяких змін у нашому становищі не трапилося. Лід скрізь тягнувся на глибині чотириста-п’ятсот метрів. Зменшення крижаного покрову було очевидним, але і до цього часу нас ще відділяли од поверхні великі товщі льоду.

Була вже восьма година вечора. Чотири години тому «Наутілус» повинен був, за встановленим звичаєм, поповнити запас повітря. Проте нестачі повітря поки що не почувалося, хоч капітан Немо ще не випустив жодного літра кисню з запасних резервуарів.

Протягом цієї ночі я спав дуже погано. Надії й тривоги мучили мене. Я неодноразово прокидався і вставав. «Наутілус» продовжував свої розшуки. Близько третьої години ранку я зайшов у салон і побачив, що манометр показує глибину всього п’ятдесят метрів. Отже, від поверхні нас одділяло якихось півтораста футів. Суцільні затори з айсбергів поступово переходили в айсфільди. Підводні гори змінювалися підводною рівниною.

Тепер я вже не відривав очей од манометра. Ми весь час піднімались, ідучи по діагоналі вверх, уздовж поверхні льоду, яка виблискувала тисячами вогнів під промінням прожектора. З кожною милею товщина крижаного поля ставала все меншою й меншою.

Нарешті, о шостій годині цього пам’ятного дня, 19 березня, двері в салон відчинились, і в них з’явився капітан Немо.

— Відкрите море! — сказав він.

РОЗДІЛ XIV

Південний полюс

Я кинувся на палубу. Так! Відкрите море. Тільки де-не-де плавали окремі крижини та айсберги. Вдалині простягнулося вільне від льодів море. В повітрі носилися тисячі птахів, у воді можна було побачити міріади риб усіх кольорів — від темно-блакитного до зелено-оливкового, залежно від глибини, на якій вони жили. Термометр показував три градуси вище нуля. Після смуги вічних льодів, які ще здіймалися на північному горизонті, ми наче попали в царство весни.

— Невже ми досягли полюса? — спитав я капітана. Серце моє схвильовано билося.

— На жаль, я цього не знаю! — відповів капітан Немо. — Це нам стане відомо опівдні.

— А чи з’явиться сонце в цьому тумані? — знову спитав я, вдивляючись у сірувате небо.

— Тільки б трохи проглянуло, цього мені вистачило б, — відповів капітан.

У десяти милях на південь від «Наутілуса» виднівся одинокий острів, що піднімався з води на двісті метрів. Ми попливли до нього, але з великою обережністю, бо в морі могли бути розкидані рифи.

Через годину ми підійшли до острова, а ще через дві повністю обійшли його. Окружність острова досягала