Андрій Юрійович Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

Уже в машині моряк знову зажадав горілки. І Юрко Винничук, який завчасно все продумав, дістав із внутрішньої кишені пальта півлітрівку, а із зовнішньої «набір мисливця» – чотири вкладені одна в одну металеві чарки. Через малу місткість чарок пасажирам і водієві довелося пити в дорозі до вокзалу чотири рази. Тому доїхали вони у повній цілості.

Далі вже діяли за інструкцією капітана Рябцева. Він знав і номер потяга, і номер вагона, й ім'я провідника, і від кого слід було до цього заздалегідь попередженого провідника звернутися.

Дякувати Богу, що провідник зустрів їх уже з веселим, п’яним блиском в очах. Він потиснув усім руки, при цьому долоня його виявилася вологою. Завів гостей до тісно-го службового купе. Уточнив, хто з них поїде з ним до Одеси, й особливо зрадів, коли Винничук дістав незрозуміло з яких кишень пальта ще три півлітрівки й літрову фляжку та виклав усе це на привіконний столик.

– Тепер не сезон, – повідомив радісно провідник, дивлячись на питні гостинці. – Пасажирів мало. Напружуватися не потрібно! Отже, ми з ним доїдемо без проблем!

– Ви, головне, назад його не привезіть! Його вдома дружина чекає! – попередив Рябцев.

– Буде зроблено якнайкраще, – пообіцяв провідник, і рука його потяглася до ближньої пляшки.

Винничук виклав на стіл «набір мисливця».

– Ой, не потрібно! – замахав руками провідник. – У мене тут усе є! – І він дістав із картонної коробки під столом великі склянки для чаю, пачку вафель «Артек» і пачку печива.

О двадцять другій годині п’ятдесят дев’ять хвилин потяг номер 228 відійшов од платформи, на якій, погойдуючись, стояли, притримуючи один одного, Алік Олисевич, Юрко Винничук і колишній капітан Рябцев. Вони уважно проводжали поглядами хвіст потяга, підкреслений у темряві червонястими габаритними вогниками вгорі.

І раптом щось змінилось у повітрі, й усі троє втягнули голови в плечі, мовби в очікуванні сильного граду або дощу. Але колихання повітря цього разу не було пов’язане з кліматом. Згори пролунало численне ляскання крил, і на цьому фоні пронизали своїм різким криком-сміхом нічне повітря великі білі птахи.

Винничук, Алік і Рябцев дивилися вгору й намагалися зрозуміти: що відбувається? Над їхніми головами в небі кружляв пташиний смерч, який складався з сотень або навіть тисяч чайок, і нові чайки підлітали з усіх боків, із криками приєднувалися до цього дивного торнадо, що ставало дедалі голоснішим і голоснішим. І раптом крики їхні стихли, тільки ляскання крил і досі звучало над головами. І вируюча хмара чайок, які крутилися над платформою, де стояли троє чоловіків, раптом переплавилася в клин добре організований, гострий пташиний клин, який полетів услід за поїздом Львів – Одеса.

Алік, Винничук і Рябцев не могли відірвати погляду від цього клину, від цієї нескінченної білястої смуги птахів, яка тяглася по темному небі за пасажирським потягом, що пішов. І все нові й нові чайки підлітали та прилаштовувались у хвіст цього клину.

Повітря стало потихеньку заспокоюватись. І заспокоїлося, дозволивши всім трьом розслабитися й опустити голови.

– Бачили? – запитав здивовано Рябцев. – Уся нечисть звідси відлетіла!

Алік закивав і подивився на Юрка Винничука.

– То, може, це дійсно був твій герой, ну той, із роману?

Винничук заперечливо захитав головою.

– Ні, я б до гуцульської русалки, що спокусила в Чорному морі російськомовного одеського моряка, не додумався! Я взагалі не розумію, що може робити чи то гуцульська, чи то галицька русалка в Чорному морі! – роздратовано заявив він. – А взагалі, у кожного книжкового героя десь по світу гуляє стовідсотковий прототип. Це точно! І навпаки! У кожної людини є точне віддзеркалення, що блукає по сторінках якоїсь книжки.

– Ага-а, – зітхнув мрійно Алік. – Може, і я по якійсь книжці броджу.

– Напевне бродиш! – кивнув Юрко Винничук.

– Я тепер тижнів зо два пити не буду! – поміняв раптом тему розмови Алік Олисевич. – Ні краплі!

– Я – місяць! – рішуче мовив Винничук.

Рябцев глянув на них критичним поглядом, знизав плечима, але потім, після паузи, теж кивнув.

Розділ 56

Через тиждень, одначе, всі троє зібрались у Рябцева в голубнику. Ранній пізньоосінній вечір було озвучено музикою дощу. Дощ то затихав, то знову посилювався, його ритм то сповільнювався, то жвавішав. Але всередині, на другому поверсі голубиної вежі, повітря, зігріте електрообігрівачем і диханням трьох чоловіків, підіймалося вгору, до третього голубиного поверху, і навіть зігрівало птахів, малорухливих через наближення зими. То один, то інший голуб угорі раптом розпрямляв і знову складав крила, й їх шелестіння додавало в атмосферу вечора відчуття дивного, потойбічного затишку. Внизу, біля жовтого моторолера, стояли розкриті три парасольки, готуючись знову через кілька годин знадобитися своїм власникам.

Рябцев уже був тут, у голубнику, коли Алік із Винничуком постукали в дерев'яні дверці. Він, виявилося, вже з обіду наводив лад, господарював. Результатом його господарювання виявився багатий, із точки зору неодруженого чоловіка, стіл, на якому красувалася в тарілці грубо нарізана «Лікарська» ковбаса, шпроти, пластикове коритце з оселедцевим філе й інша смакота закусочного типу. У центру столу височіла скляним обеліском літрова пляшка «Немирова», обставлена трьома не найменшими чарочками. Але все це гості побачили, тільки коли Рябцев урочисто прибрав із сервірованого столу дві розгорнуті сторінки «Дзеркала тижня». І одразу ж подивився вгору.

– Сідайте! – він указав на табурети, також укриті газетами, заляпаними голубами.

– Ну що, ми тепер – визволителі Львова! – сказав Рябцев урочисто, розливаючи горілку по чарках. – Тільки Львів про це не здогадується!

– Головне – щоб моряк не повернувся! – закивав Юрко.

– Уже не повернеться, – впевнено заявив Рябцев. – Рівно тиждень минув! В Одесі штормить, учора в новинах показували!

– Так їм і треба! – видихнув Юрко Винничук.

Випили за Львів і його звільнення. Закусили.

– Я вас не так просто покликав, – прожувавши шматочок оселедця, мовив повагом колишній капітан КДБ.

В очах Винничука промайнув єхидний вогник. Губи вже підготувалися явити саркастичну посмішку. Але Рябцев подивився на нього так доброзичливо і водночас винувато, що посмішка так і не наважилася з'явитись на обличчі письменника.

– Сьогодні я вас здивую, – вів далі Рябцев. – Тільки не зараз, пізніше! А поки що… – він одхилився до дерев'яноі внутрішньої стіни і, скинувши газету з магнітоли, натиснув на «PLAY».

Винничук і Алік завмерли.

Спокійну атмосферу розірвала гітара Джимі Хендрікса. І тут усмішки, абсолютно добрі, без єдиної нотки єхидства або недоброзичливості, розцвіли на обличчях гостей Рябцева. Згори залопотіли крилами перелякані роком голуби. Рябцев кинув угору суворий погляд, і пташиний гамір затих.

– Так, дуже до речі, – закивав задоволений Алік Олисевич.

Hey Joe, where you gom' with that gun in