Брем Стокер - Граф Дракула

Тут вона замовкла. Вона підвелася з дивана, де лежала так, немов її хтось примушував до цього, і простягнула обидві руки долонями всередину, ніби піднімала якийсь тягар. Ван Хелзінк і я подивилися один на одного — ми все зрозуміли.

Запанувало тривале мовчання. Ми зрозуміли, що її час минув і вона більше нічого не скаже, нам теж нічого було сказати.

Тут вона встала з дивана і заговорила:

— Бачите, друзі мої. Він у нас у руках: він залишив свій ящик із землею. Але йому ще потрібно потрапити на берег. Уночі він, можливо, де-небудь сховається. Але якщо його не перенесуть на берег або якщо корабель не причалить, то він не зможе потрапити на сушу.

Він може тільки вночі змінити свій вигляд і перестрибнути або перелетіти на берег, бо якщо його понесуть, він не зможе втекти. І якщо його переноситимуть, то, можливо, митники схочуть оглянути вміст ящика. Таким чином, якщо він сьогодні до світанку не потрапить на берег, весь наступний день для нього пропав. У цьому разі ми потрапимо саме вчасно. Якщо він не вийде вночі, ми нападемо на нього вдень, вивантажимо його, і він буде в нашій владі: адже він не може з'явитися таким, який він насправді — в людській подобі — тоді його впізнають…

Сьогодні рано вранці ми знову з трепетом прислухалися до її слів уві сні. Цього разу вона ще довше не засинала, а коли заснула, залишалося лише кілька хвилин до світанку, тож нас охопила зневіра.

Ван Хелзінк, здавалося, вклав усю свою душу в старання, і врешті-решт, скоряючись його волі, вона відповіла:

— Всюди морок. Чую хлюпання води на рівні мого вуха і якийсь тріск, неначе дерева об дерево.

Вона замовкла, і зійшло сонце… Доведеться чекати до завтра.

І ось ми їдемо до Галаца і згоряємо від нетерпіння. Ми повинні були приїхати між другою і третьою годинами ранку; але вже до Бухареста ми дісталися із запізненням на три години, отже, раніше, ніж після сходу сонця, ніяк не зможемо бути на місці. Значить, зможемо мати ще два гіпнотичні сеанси з місіс Харкер, і той чи інший проллють більше світла на те, що відбулося.

Пізніше.

Сонце зійшло і зайшло. На щастя, все відбувалося в такий час, коли нам ніщо не заважало, оскільки, якби сталося це на станції, у нас не було б необхідного спокою і самоти. Місіс Харкер піддавалася гіпнозу ще гірше, ніж сьогодні вранці. Боюся, її здатність читати думки графа припиниться саме тоді, коли ми якнайбільше цього потребуватимемо. Мені здається, що починає працювати головним чином її власна фантазія.

Ось що вона сказала в трансі:

— Щось виходить: воно проходить повз мене, неначе холодний вітер. Вдалині чуються якісь глухі звуки — немовби люди говорять якимись дивними мовами; сильний шум води і завивання вовків.

Вона замовкла і більше нічого не сказала. Коли прокинулася, то не могла пригадати нічого з того, що говорила.

30 жовтня, 7 година вечора.

Ми поблизу Галаца; потім мені ніколи буде писати. Сьогодні ми нетерпляче чекали на світанок. Знаючи, що з кожним днем стає дедалі важче присипляти місіс Харкер, Ван Хелзінк взявся до діла набагато раніше, ніж звичайно. Його зусилля не подіяли, і лише за хвилину до сходу сонця вона заговорила. Професор не втрачав дорогоцінного часу і засипав її запитаннями, на які вона так само швидко відповідала:

— Всюди морок. Чую шум води і стукіт дерева об дерево. Десь мукає худоба. Ось іще звук, дуже дивний, неначе…

Вона замовкла.

— Далі, далі! Говоріть, я наказую! — сказав Ван Хелзінк, хвилюючись.

Вона розплющила очі й вимовила:

— Ох, професоре, навіщо ви просите мене робити те, чого, ви самі знаєте, я не можу! Я нічого не пам'ятаю.

Потім, помітивши наші здивовані обличчя, вона стривожилася і, переводячи погляд з одного обличчя на інше, запитала:

— Що я сказала? Що я сказала? Я нічого не пам'ятаю, крім того, що я лежала тут у напівсні, а ви мені говорили: «Далі! Говоріть, я наказую!» І мені дивно було це чути, ніби я якесь неслухняне дитя!

— О місіс Міно, — сказав Ван Хелзінк сумно, — це доказ того — якщо взагалі потрібні докази — що я люблю і поважаю вас, оскільки слова, сказані мною в серйознішому тоні для вашого ж добра, могли здатися вам таким дивними, оскільки я наказував тій, якій я вважаю за щастя підкорятися.

Лунають свистки: ми наближаємося до Галаца.

Щоденник Міни Харкер

30 жовтня.

Містер Моріс повів мене в готель, де для нас були приготовлені кімнати, замовлені телеграфом; він один був вільний, оскільки не говорив жодною іноземною мовою. Годалмінг пішов до віце-консула, Джонатан вирушив з обома лікарями до агента пароплавства дізнатися подробиці прибуття «Цариці Катерини».

Пізніше.

Лорд Годалмінг повернувся. Консул у від'їзді, а віце-консул хворий, отже все було зроблено простим писарем. Він був дуже люб'язний та обіцяв і надалі робити все, що зможе.

Щоденник Джонатана Харкера

30 жовтня.

О дев'ятій годині лікарі Ван Хелзінк і Сьюард та я вирушили до панів Маккензі та Штейнкопфа, агентів лондонської фірми Хетвуд. Вони одержали телеграму з Лондона із проханням надавати нам всілякі послуги. Вони негайно ж провели нас на борт «Цариці Катерини», що стояла в гавані на якорі. Тут ми побачилися з капітаном на ім'я Донелсон, який розповів, що він ще ніколи в житті не здійснював такого вдалого рейсу.

— Господи, — сказав він, — ми навіть боялися, що таке щастя не минеться марно. Недивно, що ми так скоро прийшли з Лондона в Чорне море, оскільки вітер віяв нам у корму, ніби сам диявол. І за весь час ми зовсім нічого не бачили. Як тільки ми наближалися до якогось корабля, порту або мису, підіймався туман, що супроводжував нас весь час, доки ми проходили повз них. Біля Гібралтара нам навіть не вдалося подати сигналу, і до самих Дарданелл, де довелося чекати на пропуск, ми нікого не зустріли. Спочатку я хотів опустити вітрила і постояти на місці, доки не спаде туман, але потім подумав, що коли сатана вирішив швидше загнати нас у Чорне море, то він все одно це зробить, до того ж, якщо ми прийдемо раніше, то власникам не буде ніякого збитку і не зашкодить також нашій репутації, а старий біс, що старався так із власних інтересів, буде