Марина та Сергій Дяченко - Скрут

— Та її саму треба придушити! — обурився він щиро.

Тіар опустила вії:

— Не варто. Не треба так казати. Її теж хтось у муках народив свого часу…

Біля дверей повітки з’юрмилися мірошник із дружиною, наймити, служниця, двійко собак та ще зо двоє дітлахів. Усі без винятку витягли шиї, і з цікавістю заглядали всередину.

Спати не довелося. Ігар боявся, що Тіар після важкої роботи зажадає відпочинку — але вона сама заговорила про те, щоб рушати негайно. Відпочив тільки Місяць, який жваво помахував хвостом; коли зійшло сонце й далеко позаду лишилося село, Тіар притримала коня:

— Ну ось що, Ігаре… Сонечко, тепло… й дуже хочеться помитися. Часу займе небагато, а… дуже хочеться. Почекай на мене тут, гаразд?

— Вода ж однаково холодна, — сказав він, розгублено дивлячись на річку. Тіар засміялася:

— Мені звично… Я швиденько. Раз — два… Почекай.

Обережно ступаючи, розводячи в боки очерети, Тіар заглибилася в їхні тріскотливі зарості. Місяць знайшов собі кущик соковитої, майже весняної трави й неквапом, із задоволенням його поскубував; Ігар сидів у візку, й настирлива думка, що мучила його з моменту знайомства з Тіар, потроху перетворювалася на манію.

Він зчепив пальці. Боляче стис; подивився на стіну очерету, на пустельний протилежний берег. Спідлоба глянув на Місяця — чи не запідозрив чого; потім зціпив зуби й поквапився до очеретів, де ще виднілася протоптана Тіар невпевнена стежинка.

Трикляті сухі стебла так і прагли голосно затріщати — на щастя, тут гуляв вітер, розгойдував голівки, наполовину коричневі, наполовину ватяно-білі, шелестів широким листям; Ігар скрадався мов злодій, обережно ставлячи ноги в грузьке багно. Коли під черевиками виразно захлюпотіла вода, на його шляху трапилася недбало кинута на стебла сукня.

Він зачаївся. Попереду між очеретів синіла вода; жіноче тіло здавалося сліпучо-білим у сонячному промінні. Йому схотілося замружитись.

Тіар стояла у воді майже по пояс; прозорі крапельки котилися в неї по спині, й родима пляма, крихітна й акуратна, здавалося печаткою посеред білого аркуша. Маленький темний ромб…

Він укусив себе за руку. На шкірі залишилося червоне півколо від стиснутих зубів. Нарешті. Нарешті…

Тіар з коротким зітханням пірнула у воду. Щось щасливо вигукнула, вистрибнула, розкидаючи бризки; висока зачіска на її голові похитнулася, ладна розвалитись, і Тіар підняла руки, кваплячись приборкати волосся, готове розсипатись.

Ігар дивився. Тепер йому здавалося, що цей маленький темний ромб він бачив і раніше. І не раз — якийсь звичний значок, саме по собі зрозуміло, що він там повинен бути… Як швидко він освоївся зі своєю удачею.

З пліч у Тіар стікали прозорі струмочки — не помічаючи холоду, вона прикрила очі долонею. Ігар мимоволі глянув на протилежний берег, куди несхибно дивилася вона; дві ще зелені верби з ріденькою жовтизною в листі полоскали своє гілля, мов білизну. Їхні тіні, перекинуті корінням догори, тьмяно віддзеркалювались у матовому люстрі текучої води. Тіар чомусь посміхалася. Чи то вербам, а чи своїм думкам, яких Ігарові ніколи не збагнути.

По тому вона повернулася. Тепер стояла до нього обличчям, і він зрозумів, що Ілаза гарніша.

Не знати чому йому здумалося порівнювати — однак він визначив відразу, що в Ілази й груди вищі та кругліші, й стегна стрункіші. Шляхетному чоловікові слід було відвернутися й тихенько піти — але Ігар дивився, не в змозі відірвати погляду.

У рухах Тіар була нині та особлива лінива грація, котрої він колись не помічав. Здавалося, вона тримає на голові невидимий глечик — таким плавним і водночас вільним був кожен її крок, так високо несла вона гордовиту голову з вінцем волосся, що вилискувало міддю. Сонце грало на мокрій білій шкірі, оксамитовій і пружній, мов у дівчинки; Ігар усвідомив раптом, що Ілаза, якби виявилася поряд, безнадійно потьмяніла б — у ній не знайшлося б і частки цієї зрілої сили та впевненої краси. І це при тому, що лікті в Тіар загострі, а коліна, навпаки, повні й круглі, наче два маленькі місяці… Чи це, може, красиво?

Він спохопився. Якоїсь миті здалося, що Тіар помітила його, помітила крізь розхитані вітром стебла очерету; назад він не йшов — біг, хлюпотів болотом і потім гарячково відтирав черевики пучками сивої осінньої трави. Кінь у пошуках зелених стебел дозволив собі відтягти візок геть від шляху і тепер байдуже поводив вухами.

Раптово знесилений, він сів поряд, просто на землю. Тіар зараз вийде з очерету — і він брехатиме їй, що просто шукав на березі гнізда куріпки. Він буде тягти її вперед і брехати, брехати на кожному кроці…

Тіар з’явилася весела й жвава, без тіні підозри. Гримнула на коня, звеліла Ігарові залазити у візок; він сидів, не рухаючись і не підіймаючи голови.

Її тінь упала йому на коліна; він бачив, як її пелена торкається до трави. Трішечки зім’ята, ледь волога пелена з прилиплою стеблинкою.

Він зітхнув. Що, як вона все-таки нічого не помітила?! Що ж, і його каяття — неправда?

— Пробач, — сказав він, дивлячись униз. — Я не хотів, щоб це вийшло… так нерозумно й вульгарно.

Тіар переступила з ноги на ногу — край сукні колихнувся.

— А як ти хотів, щоб це вийшло?

Він підняв обличчя. Сонце висіло просто в неї над головою — він здивувався, бо її волосся, підсвічене ззаду, здавалося рудим. Він бачив тільки мідний ореол — але вперто дивився у вічі, приховані від нього сонцем:

— Пробач… Ти бачиш — я навіть не намагаюся брехати…

— Їдьмо, — сказала вона м’яко. — Ти, пригадується мені, поспішав.

* * *

За все її життя це було найдовше, найболісніше чекання.

Вона прислухалася до будь-якого шереху — їй ввижався далекий цокіт підків. Вона по кілька разів за день вибігала на шлях; Велика Фа косувала, але мовчки. Дівчинка чекала, сидячи над книжкою чи займаючись господарством; за зиму в домі народилося троє дітей, але навіть допомагаючи Великій Фа приймати пологи, вона ні на мить не розлучалася зі своїм чеканням. Чекання сиділо всередині, щільне й відчутне, мов стрижень.

Минула зима, весна прийшла; Аальмар повернувся, коли дерева стояли у цвіту, й багато хто вважав це доброю прикметою.

Як довго тривало чекання, — а зустріч вийшла якась недоладна; дівчинці здавалося, що вона повинна знайти якісь особливі слова — але слів не було, і тому вона сама собі здавалася незграбною і дурною. Аальмар, блідий і смертельно стомлений, насилу зміг вичавити посмішку; спокій і практичність Великої Фа тепер були особливо доречними. Швидко й упевнено приготовано було лазню, перину,