Марина та Сергій Дяченко - Скрут

— Ти добре просив? — запитала вона заклопотано. — Не йдуть?

Ігар відвернувся. Помотав головою:

— Не йдуть.

Тіар покивала; на обличчі в неї не було й тіні обурення:

— Гаразд… Поможи мені сам, будь ласка.

Кілька довгих секунд він вірив, що недочув. Однак Тіар дивилася на нього несхибно — так само пильно й доброзичливо; він здригнувся й відступив на крок:

— Я?

— Це не складно, — вона не відвертала погляду, карого, із зеленими зірочками. — Я скажу, що робити. Треба пособити, Ігаре. Нічого не вдієш.

Він болісно ковтнув. Із жахом замотав головою:

— Ні. Я не можу. Я… боюся.

Губи в неї ледь здригнулися:

— І я боюся, Ігаре. Й вона боїться… І дитина, котра з неї зараз вибирається, боїться теж. То що ж робити?

…До річки спустилися в досвітньому мороці. Небо обклало хмарами, й не вдавалося розгледіти не те що зірки Хота, — місяця.

Ігар довго й запекло вмивався. Кидаючись у обличчя, крижана вода на якусь мить повертала його до життя; потім краплинки, що стікали в річку, ставали теплими, як його шкіра, й щоразу він протяжливо, переривчасто зітхав.

— Молодець, — сказала невидима в темряві Тіар. Він сіпнувся:

— Я?!

Вечір і півночі промайнули для нього у напівмаренні. Він, який колись відчував слабкість у колінах вже від самого тільки лементу породіллі, допомагав приймати дитину; в пам’яті залишилося дещо, але й цього вистачить…

Тіар розпоряджалася уривчасто й виразно. Він змінював якісь закривавлені ганчірки, тримав якісь інструменти, кудись лив якусь воду; кілька разів йому із зусиллями вдавалося не впасти непритомним. Він чудово пам’ятав це відчуття, коли перед очима густішає тоскна темрява й підгинаються коліна; як йому вдалося не гепнутись — залишиться таємницею.

Обличчя породіллі він не пам’ятав; якесь собі звичайне, доволі брудне обличчя з червоними від лопнутих жилок очима.

Він не розумів, як Тіар вдається говорити з нею так невдавано лагідно й ледь не по-материнському твердо: сам Ігар не міг ставитися до породіллі інакше, як із бридливими жалощами. Він боявся й мучився, зціплював зуби й боровся з непритомністю, та виконував те, що веліла Тіар, і відвертався при цьому, намагаючись не дивитися, заплющувати очі…

— Полюби його, — вмовляла породіллю Тіар. — Він же відчуває, як ти його не хочеш… Така злість… За що?! У чому він винен? Це ж… Полюби, це твоє, це все, що є в тебе на світі… Твій дім, твоє надбання… Полюби!

Породілля мукала, й по щоках у неї текли сльози.

А потім Ігар уперше в житті побачив справжнє немовлятко — не в ошатних пелюшках, як показують на оглядинах. Він на мить завмер із роззявленим ротом — істота в руках у Тіар волала. Пурпурова, схожа на неохайне звірятко — й водночас поза сумнівом людинка, з тонким волоссячком на тім’ячку, з віями на приплющених повіках, із крихітними долоньками, які безладно стискалися й розтискались…

— Дівчинка, — сказала Тіар щасливо. — Подивися, Ніто, яка дівчинка…

І, не боячись страшної синьої пуповини, яка спотворювала новонароджену істоту, вона показала її матері. Піднесла ближче, щось півголосом примовляючи — й Ігар завмер, коли побачив, як сіре невиразне обличчя волоцюжки перетворюється раптово, стаючи майже…

Він не знав слів. Він вийшов, хилитаючись; на темному подвір’ї, попри заборону господаря, знемагали від цікавості двоє наймитів і служниця:

— Ну?!

Він відсунув їх плечем і пішов геть, до ріки…

— Зле тобі було? — тихо запитала Тіар, і в її голосі він вловив незвичну теплоту.

— Я, напевне, не годжуся в підмайстри, — відгукнувся він глухо.

Тіар засміялася:

— Деякі чоловіки по десять дітлахів у власної дружини приймають — і нічого…

Він знову хлюпнув собі в обличчя крижаної води й нічого не відповів.

— Я думала, що мені й тебе доведеться приводити до тями, — сказала вона з посмішкою. — На щастя, Ніта доволі швидко й легко розродилася.

— Легко?!

Якийсь час обоє мовчали.

— Тіар, — нарешті сказав він пошепки. — Я чогось не розумію. Чому в світі все відбувається так… Начебто люди ростуть на грушах?! Чому їх, як і раніше, багато, якщо… народити одного — гірше, ніж у камері для тортур? Як людина… тобто жінка… може прирікати себе на це, ще й радіти?!

У темряві він побачив її очі. У них вигравав відблиск далекого вогню, але йому здалося, що це спалахнули нарешті зелені зірочки.

— Ти хлопчисько, — сказала вона незвично м’яко. — Але ти де в чому правий… Хто не знає, як життя приходить — той нічого не знає про життя, Ігаре. Якби вони… всі… — вона переривчасто зітхнула, — чоловіки, що пишаються своєю гарною блискучою зброєю… якби всі вони знали цю ціну не з чужих слів… — вона коротко посміхнулася. — Але це дурість. Нічого не змінилося б, Ігаре. Нічого, — він побачив, як зірочки в її очах здригнулися.

Йому згадалося селище Холмище, яке в просторіччі називалося Кровищем. Сита трава на полі давньої битви; дівчинка з дерев’яною прикрасою на шиї, яка стояла в отворі низьких дверей…

Йому страшенно схотілося вголос згадати Холмище й сказати Тіар, що її сестра пам’ятає її, непокоїться за неї. Йому так сильно й не на жарт схотілося зізнатися в цьому, що він злякався й боляче прикусив язика.

— Але щодо камери тортур — ти не правий, — вона зітхнула. — Нічого страшного в цьому нема. Все погане забувається так швидко… Інакше, твоя правда, світ вимер би. Якби жінки думали тільки про свої страждання…

— А ти народжувала? — запитав він перш, ніж устиг подумати.

Запала тиша; він виявив раптом, що бачить її силует. Світало, вже виднілися обриси млина й будинку, і повітки, поставленої осторонь, і стіни очерету…

— А я не народжувала, — сказала вона м’яко. — І не бентежся, ти не запитав нічого жахливого. У кожної людини своя доля…

— Я справді допоміг тобі сьогодні? — запитав він по нетривалій паузі. Дійсно… від мене була користь?

Тепер він міг бачити, як вона посміхається:

— Навіть дивно, як тобі це вдалося… Такому блідому, на межі непритомності… Але якби ти приймав пологи двічі на тиждень, як я, то дуже швидко звик би…

— Двічі на тиждень?!

— Інакше світ спорожніє, Ігаре.

Води не було видно — такий щільний стояв над рікою туман. Зате береги проглядали виразно, і у всій красі поставав млин; з маленького віконця вистромилося заспане, пом’яте обличчя служниці.

— Шкода, що це вітряк, — сказала раптом Тіар. — Я з дитинства обожнюю вітряки… А тут що — вода в лотоках… — вона зітхнула. — Я думаю, вона навчиться любити цю дитину. Хоча й збиралася