Наталія Юріївна Доляк - Чорна дошка

— Треба одрубать мені ногу, поки я жива, — гарячково скоромовкою шепоче Фросина й зиркає на ліжник, чи менші не чують. — Ти не бійся, сину. Не бійся. А не хочеш по нозі, то по руці вгати, — мати кладе на підлогу правицю й посміхається синові.

Іванко кліпає стривожено очима, відкладає сокиру й забивається в куток. Звідти слухає мамині поради.

— То не страшно. Зате матимете що їсти. Я, сину, чи й доживу до ранку, — не відаю. Скорше, що ні. Ноги мені одняло, і оце холодом уже й до серця доходить. Пропаду ж ні за цапову душу. А так хоч вас врятую. Дітям не казатимеш, де м’яса взяв. Божись, що не скажеш. — Фросина страшно дивиться на Іванка, і той киває й пересохлими губами твердить, мов заведений:

— Ні, ні, не скажу. Ні, ні, не скажу.

— Не можна чекати. Нема часу чекати. Рубай, сину. Рубай, голубе! — закрила очі й відкинулась на долівку. — Павле! Павле! — тихо заскімлила. — Прийди та допоможи. Павле!

Фросині метеликами застелило погляд, вона полетіла у якесь темне й смердюче провалля. І все там кричала, все кликала свого Павла.

Іванко сидів у кутку й не тямив себе від страху. І що це його матінка надумала такого страшного. Та щоб це він власноруч та одрубав їй кінцівку? Ні, ні.

Виборсавшись із непритомності, Фросина набубнявіла силою, напрягла всі жили, зірвалась, одним сильним рухом вихопила сокиру з обважнілих рук сина й з розмаху зацідила собі по коліну. Темною кров’ю чвиркнуло й залило враз усю хату. Іванко знявся з місця, наспотикача вичовгав у комору, переліз крізь розбите віконце й пошкандибав знаним шляхом. Клигав по допомогу і не відчував холоду. Здавалось йому, що біг, молотив-бо босими ногами глибокий сніг, хапав вологе повітря і не помічав, як мороз зводить його тіло судомою.

Дійшов нарешті до призначеного місця, почав стукати кулачками у двері й квилити. Олесь відчинив.

— Дядьку Олесю, рідненький, йдіть-но до нас. Мама вмирає, — хлопчик був сам не свій.

Його сорочка різала око червоною свіжою плямою, схожою на сонце із промінчиками чи на сонях. Терновий спочатку подумав, що малий поранений, закотив йому сорочечку, але на випнутих реберцях не було ніяких ран.

Терновий із Іванком, якого нашвидкуруч вдяг у своє бобрикове півпальто і калоші, не йшли, скоріше повзли. Трималися один за одного й за паркани, стояли біля дерев, оддихуючись. Лесь піднімав хлопчика, який від надмірного фізичного навантаження раз по раз втрачав свідомість. Ненадовго ніби просто падав, бо зачепився за щось. Від хати Олеся до Пилип’юків за звичайних обставин ходи всього не більше трьох хвилин. Тепер знеможені вони торували цей шлях чи не вдесятеро довше. На вулиці, вздовж дороги, і тут, і там лежали люди. Допоки йшли, нарахували їх, задубілих, шість душ. Мовчали, не обговорювали між собою бачене, головне для цих двох було дійти до Іванкової хати.

Діти вже попрокидались, почувши стогони матері. Вони табунцем сиділи навпочіпки над Фросиною й безпомічно дивились на неї. Відрубана нога лежала під стіною. Кукса була перемотана Фросининою спідницею, що просякла кров’ю. Це Оленка перев’язала. А ще, підкорюючись ледь чутним наказам матері, перетягла міцно батьковим паском їй стегно.

Терновий, влізши до хати, обімлів від побаченого.

— Тут треба лікаря, — констатував і тут-таки дав задній хід, бо ж Фросина схопила його правицею і доволі чітко сказала:

— Не можна лікаря. — Напевно, зібрала на цю фразу всі сили, бо далі голос зраджував їй, і пошепки, з перебоями та хрипами вона продовжувала: — Ой, не можна. Лікар дочекається, допоки я помру, а тоді закопає, як стерво. А мені треба собою дітей годувати. Христом-Богом молю, облиш нас. Ми вже тут якось самі. Іванко просто злякався. А тепер він уже не боїться, правда, сину? Тепер уже в нас є що їсти на якийсь час. Ти, Терновий, на мене так не дивись, бо я ж помру скоро, дух мій відлетить у рай, а звідти я вас усіх бачитиму. Дітей своїх, чоловіка любого і тебе, Терновий, якщо залишиш усе, як є, по голівці гладитиму, з халеп виручатиму, а тих… не знаю, як і назвати їх… — жінка замовкла в напівзабутті.

— Фросино, ти не хвилюйся, я дітей заберу, якщо… раптом.

Скажений стукіт здійнявся надворі. Звідтіля долинали фрази Мільмана та його щербатого поплічника.

— Я же гаварю, таваріщ Марк. Так і єсть — протоптани стьожкі-дарожкі. І рєбята актівісти раскалолісь, что баба, которую ми виселілі, тут живьот. Нє подчінілась, виходіт, стерва, революціонному трибуналу. Саботіруєт. В расход єйо, таваріщ Марк.

— Гати! — закричав Мільман, і по дверях застукало.

Віддирали дошки від дверей. Увірвались до хати, як зграя демонів, — розпашілі, очі горять, крові їм хочеться, сліз людських, смертей їм ще мало. Вдерлись та й остовпіли. Ось вам і кров, ось вам і смерть, ось вам і нова ваша людина перед вами на підлозі лежить. Замість ноги — кукса. Діти над ненькою застигли, схожі на мерців. Мало вам?! То повиймайте із кобур свою зброю та стріляйте. Протинайте кулями усіх, кого бачите. Решетіть! Ні, не стріляють. Стоять. Дивляться. Аби ж то лиш дивились. Давай плюватись та паскудні слова на Фросину говорити. І Тернового не обійшли.

— Ага, а тут у вас, контріки, і гості є! Товариш сількор, якщо не помиляюсь, — єхидно почав Мільман. — І що ж ви тут робите? Чи не ваших рук оця справа? — тицьнув револьвером у бік Фросини.

— Ні! — крикнув Іванко й затулив Леся собою. — Мамця сама! — почав був виправдовувати Тернового. Ніби могло це дитя врятувати від тих хижацьких намірів у разі, якби захотіли що зробити.

— Мене покликали на допомогу, — не піднімаючи на Мільмана погляду, пробасив Лесь.

— Ну, з вами буде окрема розмова, і не тут, — погроза звучала абсолютно не страшно, бо що може бути страшніше, ніж оце, що вже сталось.

— А цю, — Мільман двигнув бездиханне тіло Фросини ногою й з огидою додав: — Цю будемо судити.

Але Фросина вже не чула того, що казав Мільман, не боялась того, чим він їй грозився. Вона померла, так і не нагодувавши дітей, так і не попрощавшись із ними в тиші.

— Я дітей заберу, — почав був колишній кореспондент, — я обіцяв матері.

Лесь став перед покійницею на коліно й закрив їй очі. А тоді в один ривок схопив Іванка за руку й почав згортати інших дітей до себе.

— Ти тут остання людина, — кинув йому Мільман. — Допоможіть