Salamander - Темні нащадки, Salamander

Аурелія повільно розплющила очі. Перед нею знову постала знайома тканина шатра, яка м'яко коливалася під легкими подихами вітру. Повітря було густе, насичене ароматами трав і слабким запахом диму, що доносився від тліючого вогнища неподалік. Її тіло здавалося чужим: руки були важкими, а ноги зовсім не слухалися. Серце калатало швидше, ніж зазвичай, ніби намагалося наздогнати щось невловиме.

Вона спробувала згадати останні моменти перед тим, як її накрила темрява. У пам'яті виринали уривки: тривожні голоси, що звучали десь далеко, холод, який пробирав до кісток, і дивне світло. Воно водночас манило теплом і насторожувало своєю загадковістю. Аурелія не могла зрозуміти, чи це були реальні спогади, чи лише уламки сну, що змішалися з її відчуттями.

Зібравши сили, вона спробувала підвестися, але слабкість знову змусила її опуститися назад. Її погляд мимоволі зупинився на вогнищі в центрі шатра. Полум'я майже згасло, залишивши тільки жарини, що тліли, мов маленькі зірки в нічному небі. Їхнє м'яке світло створювало химерні тіні на стінах шатра. Ці тіні здавалися живими, ніби вони спостерігали за нею, рухаючись у такт з мерехтінням жарин. 

Лише тоді, коли її очі звикли до напівтемряви, вона помітила силует поруч із собою. У тіні, неподалік від вогнища, сидів Даріус. Його погляд був зосередженим, уважним, ніби він весь цей час чекав, коли вона прокинеться. Помітивши, що Аурелія розплющила очі, він нахилився ближче, і його голос порушив тишу:

– Ти прокинулася, – сказав він тихо, нахиляючись ближче. – Як ти себе почуваєш?

Аурелія на мить замислилася, перш ніж відповісти. Її голос був слабким, але вона намагалася говорити впевнено.

– Наче все ще уві сні, – зізналася вона. – Руки важкі, ноги не слухаються... Але я жива.

Даріус кивнув, його обличчя залишалося серйозним.

– Це головне. Ти була без свідомості. Ми хвилювалися.

– Що сталося? – запитала вона, намагаючись підвестися, але слабкість змусила її опуститися назад. – Що з Каелем? Що з іншими?

– Каеля перевели в замок, – відповів Даріус, уважно спостерігаючи за її реакцією. – Лікарі займаються ним. Він буде в порядку. Лукас зараз снідає. 

Аурелія поглянула на нього, але відчула, що питання, яке турбувало її найбільше, потрібно поставити зараз, поки є можливість.

– Що на полі бою? – запитала вона, намагаючись виглядати спокійною, хоча всередині її все ще тривожилося від того, що відбувалося.

Даріус ненадовго затримав погляд на сестрі, намагаючись дати точну відповідь.

– Поки все затихло, – сказав він, його голос був спокійним, але з ноткою тривоги, яка не зникала зовсім. – Війська Морвана відступили. Вони зараз займаються перегрупуванням. Ти знаєш, це тільки тимчасова пауза.

Аурелія кивнула, намагаючись заспокоїтися, і в її погляді знову з'явилася рішучість. Вона вдихнула глибше і поставила питання, яке ще хвилювало її.

– Що ми будемо робити далі? – її голос звучав впевненіше, ніж вона сама очікувала.

Даріус на мить замислився, перш ніж відповісти, його погляд був серйозним, але теплим. Після короткої паузи він задумливо провів рукою по підлокітнику стільця, на якому сидів, і повільно підвівся.

– Спочатку ти повинна відновити сили, – сказав він, випрямляючись. – Ми не зможемо діяти, якщо ти не будеш готова. Я принесу їжу, а потім ми поговоримо.

Даріус зробив кілька кроків у напрямку виходу, але раптом зупинився і обернувся до неї. 

– Коли тобі стане краще, ми поговоримо детальніше. Але зараз... тобі потрібно поїсти. Ми впораємося з усім разом.

Даріус ще раз подивився на неї, ніби хотів щось додати, але лише тихо зітхнув і вийшов із шатра. Тканина на вході опустилася за ним, і в шатрі стало тихо. Лише слабкий шум вітру за межами нагадував про те, що світ продовжував рухатися.

Аурелія лежала на ліжку, все ще відчуваючи слабкість після пережитого. Її руки мимоволі стиснули ковдру, ніби це могло дати їй хоч трохи опори. Вона знову і знову прокручувала в голові слова Даріуса, намагаючись знайти в них спокій, але думки були розпорошені, як уламки скла.

Її розум був зайнятий нескінченними питаннями, які не давали їй спокою. Що буде далі? Чи вистачить у неї сил, щоб впоратися з усім? Вона вдихнула глибше, намагаючись прогнати тривогу. Її груди злегка здригнулися, коли вона видихнула, ніби разом із повітрям намагалася позбутися важкого тягаря.

Аурелія підняла погляд на стелю шатра, де тканина ледь помітно коливалася від подихів вітру. Раптом у повітрі перед нею почало мерехтіти світло, утворюючи слова. Аурелія здригнулася, коли побачила темне послання, що повільно проявилося у повітрі. Це було повідомлення від її батька, короля Морвана.

Воно було коротким і прямим, але від цього ще більш жахливим.

«Ауреліє, я хочу бачити тебе в тронній залі. Тільки тебе. Ти повинна прибути зараз. Якщо ти відмовишся або затягнеш час, я прикажу вбити Каеля.»

Серце Аурелії застигло на кілька секунд, коли вона прочитала ці слова. Її думки раптово заполонила тривога і лють.

Вона стиснула кулаки, і темний вогонь загорівся в її серці. Послання від батька прокотилося в її серці, залишаючи відчуття гніту і холодної жорстокості. Вона не могла дозволити, щоб Каель постраждав через її коливання чи слабкість. Рішення було прийнято миттєво.

Аурелія схопила Мороклинок["Мороклинок" (у перекладі: "Той, що розтинає морок"). Його ім'я несе в собі загрозу і силу, адже це зброя, здатна вбити навіть фейрі — істот, що славляться своєю магією і безсмертям. Мороклинок має глибокий зв'язок із темною магією і відгукується на волю свого власника, посилюючи його наміри.], що лежав поруч. Холодне металеве лезо, здається, відгукнулося на її хвилювання, тьмяно загорівшись темним сяйвом. Цей меч, легендарна зброя, здатна знищувати навіть фейрі, здавався частиною її самої. Він був створений зі сталі, яку колись викували в полум'ї, роздмуханому магією, і наповнений закляттями, що можуть розривати зв'язок між магією і життям.