Анастасия Хэд - Ходімо зі мною, Анастасия Хэд

Глава 41

Глава 41

Лія

Протяжне виття розлилося луною по горах — і бій різко припинився. Вовки рвонули туди, звідки воно долинало, і залишили поле бою.
— Ходімо! — я хотіла піти за ними, але Джая мене зупинила.
— Ти з глузду з’їхала?! Тобі наказали йти до машини, що ти не зрозуміла? Он туди, бачиш? — вона показувала рукою на край дороги, де припаркувалося близько десяти позашляховиків.
— Там Ярик, — я різко відсмикнула руку, — і взагалі-то, хтось збирався мстити?!
Джая замовкла.
— Ми з Камеєю про себе подбаємо, — втрутився в розмову Нанук, — ідіть.

Уля почувалась кепсько, тому була довірена нашим гренландським друзям.
Нанук обійняв доньку і, підтримуючи Улю під лікоть, вони спустились вниз і пішли до воріт, де стояла машина наших союзників.
— Ходімо вже, — фиркнула Джая і рушила вниз сходами.

Зрозуміло, чому вона не поділяла мого завзяття повертатись до замку. Стільки років у полоні — і тепер, коли вона тільки-но вдихнула довгоочікуване свіже повітря, знову доводиться вертатись назад. Але я не могла інакше.
— Можеш мене не проводжати, мені не потрібна нянька, — я потрясла перед нею пістолетом.
— Авжеж. Залишити тебе одну?! Ти ж не пройдеш і кількох метрів — з’їдять з нутрощами!
— Не перебільшуй. Я вже велика дівчинка.

На щастя, вдалося обійти поле бою, але ті стогони й хрипи міцно засіли в моїй свідомості.

– Моторошно.
– Буває й гірше.

Мені щиро стало шкода мага. Я уявила, що їй довелося пережити, щоб поле з пораненими не зачіпало її почуттів.
Мені ж було хріново. Бачити чужі муки – понад мої сили. Я не можу просто не помічати, що тут відбувається. Як же я зневажаю людей, які доводять до такого. Навмисно і безжально.

Попереду утворилось щільне кільце з тих, хто ще недавно воював — вовків і людей. Секунду тому вони намагалися перегризти одне одному горлянки, а зараз стояли й кудись витріщалися, не звертаючи ні на що уваги.

Розштовхавши натовп, я пробралася до Тео, якого помітила здалеку. Берсерк був напружений, навіть не озирнувся, коли я кликала його, не зводив очей з того, що коїлося попереду.

Те, що відбувалося на галявині, змусило мене заціпеніти. Шлунок стиснула судома, мені не вистачало повітря, щоб зробити наступний вдих. Ярик. Він бився з гігантським монстром.

– Матінко Божа!
– Це Давид.
– Але як?
– Серце. Він поглинув його силу.
– От дурень! – до розмови приєдналася Джая. – Він не зможе контролювати темну енергію, що зберігається в камені.
– Що ж робити? Він же вб’є Ярика!

Джая замислилась.
– Я зможу повернути її назад у вмістилище, але його вже немає.
– Потрібен такий самий камінь?
– Боюся, все трохи складніше. Вмістилище для серця Мора — живе серце.
– Серце… Чому завжди все так складно?

У той момент, коли я спостерігала, як мого коханого вбивають, я вкотре уявила собі світ під керівництвом Давида. Мені це точно не подобалося. Монстр схопив Ярика за бік, з-під його зубів бризнула яскраво-червона кров, і я не витримала.

– Візьми моє!

Тео стояв, як кам’яний ідол, і напружено кліпав. Він вимовив це без роздумів, був готовий пожертвувати собою заради всіх. Був готовий, а я не могла втратити друга. Його родина не переживе такої жертви.

– Ні! – я перегородила йому шлях. – Досить жертв! Досить смертей! – з болем поглянула на поле бою. Ярик майже знесилів і був серйозно поранений.
– Ти впевнена? Назад шляху не буде.
– Так, – востаннє поглянула на істот, що стояли поруч.

Я була впевнена у своєму рішенні. Мені було страшно, жахливо страшно, але я розуміла, заради чого все це. Розуміла, що моя жертва не буде марною.

– Заплющ очі, – по щоках Джаї стікали сльози.
– Я не дозволю! – Тео намагався мене зупинити, але Джая приспала його.
– Дякую.
– Не дякуй мені! Навіть не смій! Щойно я подумала, що нарешті знайшла подругу, як доводиться знову її втрачати!
– Пробач, – прошепотіла я, – це мій вибір.

Різкий біль у грудях і тиша.

Порожнеча – усе, що в мене залишилося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍