Донна Тартт - Таємна історія

Коли він повернувся, то я вже більш-менш прийшов до тями. Він поставив чайник на батарею і самостійно знайшов пакетики в шухляді комода.

— Ось, — запропонував він, — можеш і собі хорошу чашку зробити. Молока на кухні я не знайшов.

Мені стало легше від його присутності тут. Я сів, пив свій чай і спостерігав, як Френсіс роззувається і знімає шкарпетки, щоб їх висушити на батареї. У нього були довгі й тонкі ступні, надто довгі, як на його худі, кістляві щиколотки. Він поворушив пальцями ніг і поглянув на мене.

— Жахлива нічка, — проказав він. — Ти виходив на вулицю?

Я розповів йому про свій вечір, але нічого не сказав про дівчину.

— Леле, — присвиснув він, розстібаючи комір, — а я весь цей час просидів удома. Дрижаки ловив від страху.

— Від інших чути що-небудь?

— Ні. Тільки мама о дев’ятій подзвонила. Не зміг себе пересилити й поговорити з нею. Відкрутився, пояснив, нібито пишу роботу.

Я чомусь не міг відвести погляду від його рук, які неспокійно лежали на столі. Він звернув на це увагу й змусив себе покласти їх рівненько долонями вниз.

— Нерви, — пояснив він.

Якийсь час ми нічого не говорили. Я поставив чашку на підвіконня й відкинувся на ліжку. Дія демеролу в голові проявлялася якимсь дивним допплерівським ефектом, ніби вищали покришки, повз мене проносилася машина і її звук поступово віддалявся. Запаморочений, я втупився в стінку навпроти й певний час просто дивився в нікуди, аж раптом помітив, що Френсіс із дивним, скам’янілим виразом на обличчі не зводить із мене погляду. Я щось пробуркотів, підвівся й рушив до комода пошукати «Алка-Зельтцер».

Від раптового руху в мене потемніло перед очима, і поки я тупо стояв і приходив до тями, намагаючись усе-таки згадати, куди поділася коробочка, то раптом збагнув, що Френсіс стоїть одразу позаду мене. Я розвернувся.

Його обличчя було дуже близько. На мій подив, він поклав мені руки на плечі, подався вперед і поцілував мене в губи.

Це виявився справжній цілунок, тривалий, повільний, зумисний. Він мене трохи вибив із рівноваги, і я мусив ухопитися за його лікоть, щоб не впасти. Френсіс миттю затамував подих, ковзнувши руками вниз по моїй спині, і перш ніж я встигнув оговтатися, вже рефлекторно цілував його у відповідь. Він вправно орудував язиком і пахнув гіркуватим чоловічим присмаком, ніби чаєм та сигаретами.

Важко дихаючи, Френсіс на мить відірвався, щоб поцілувати мене в шию. Диким поглядом я водив по кімнаті. «Боже, — подумалося мені, — ну й нічка».

— Слухай, Френсісе, — промовив я. — Годі.

Він розстібав верхній ґудзик моєї сорочки.

— Дурнику, — хіхікнув він, — ти хоч у курсі, що вдягнув її навиворіт?

Від утоми й сп’яніння я розсміявся.

— Ану, Френсісе. Дай мені передихнути.

— Це прикольно. Довірся мені.

Події розгорталися швидко. Про себе давала знати моя розхитана нервова система. Через пенсне очі Френсіса здавалися більшими, ніж насправді, і розпусними. Невдовзі він зняв окуляри й із брязкотом неуважно кинув на комод.

Аж раптом у двері знову постукали. Ми — врозтіч і повитріщались один на одного. У Френсіса округлились очі. Знову хтось постукав.

Абернаті тихо вилаявся й закусив губу. Я в паніці чимшвидше неслухняними пальцями застібав ґудзики на сорочці, надто наляканий, щоб щось сказати, але Френсіс тільки шикнув і приклав палець до губ.

— А раптом це?.. — прошепотів я.

Хотів сказати «раптом це Генрі», а думав «раптом це копи?» Я знаю, що Френсіса мучили ті самі здогади.

У двері постукали наполегливіше.

Серце мало не вискакувало з грудей. Очманілий від страху, я потупав до ліжка й усівся на ньому.

Френсіс запустив п’ятірню у волосся.

— Заходьте, — запросив він.

Я занепав духом і навіть не одразу второпав, що то прийшов Чарльз. Він стояв у червоному шарфі, недбало накинутому на плечі широкими петлями, і спирався одним ліктем на одвірок. Із першим його кроком у кімнату стало зрозуміло, що він п’яний.

— Привіт, — озвався він до Френсіса, — а ти що тут робиш?

— Ти нас до смерті налякав.

— Шкода, я не знав, що ти прийдеш. Мені подзвонив Генрі й підняв із постелі.

Ми вдвох прикипіли до нього поглядом, чекаючи на пояснення. Та він недбало скинув пальто і поглянув на мене прискіпливими водянистими очима.

— Ти мені снився, — промовив він.

— Що?

Він кліпнув.

— Щойно згадав. Я сьогодні бачив тебе вві сні.

Я не зводив із нього очей. Але перш ніж у мене з’явився шанс сказати йому, що й він мені також наснився, нетерпляче втрутився Френсіс.

— Давай уже, Чарльзе. В чім справа?

Маколі поправив розкуйовджене вітром волосся.

— Та ні в чім. — Він поліз у кишеню пальта й дістав звідти пачку аркушів, складених уздовж. — Ти вже зробив греку на сьогодні? — поцікавився він.

Я закотив очі. Домашнє завдання було останнім, що мене бентежило.

— Генрі здалося, що ти міг про це забути. Він подзвонив і попросив занести тобі моє, щоб ти міг переписати. Ну, про всяк випадок.

Чарльз був п’яний у дим. Слова він не жував, але від нього тхнуло віскі, а ще він ледве тримався на ногах. Обличчя в нього пашіло та світилося, немов у янголятка.

— Ти говорив із Генрі? Він що-небудь чув?

— Страшенно роздратований через погоду. Наскільки йому відомо, ще ніхто нічого не дізнався. Господи, ну тут і спека, — проказав він і струсив із себе піджак.

Френсіс, закинувши ногу на ногу, точніше кажучи, ступню на коліно, вмостив свою чашку чаю на голу щиколотку і строго дивився на Чарльза.

Той, трохи поточившись, повернувся до нього:

— Чого вилупився?

— Це в тебе пляшка у кишені?

— Ні.

— Казна-що, Чарльзе, я ж чую, як у ній хлюпає.

— А яка взагалі тобі різниця?

— Хочу випити.

— А, ну тоді добре, — роздратовано промовив Чарльз. Він поліз у внутрішню кишеню піджака й видобув звідти пласку півлітрову пляшку. — На ось. І не будь такою свинею.

Френсіс допив чай і потягся по пляшку.

— Дякую.

У пляшці лишалося щось на палець випивки. Він усе це вилив собі в чашку з-під чаю.

Я поглянув на нього. Темний костюм, сидить виструнчений, закинувши ногу на ногу. Ходяча респектабельність, якщо не зважати на босі ноги. Раптом він постав у моїх очах таким, яким його бачив цілий світ, яким бачив його я, коли ми зустрілися. Незворушний, вихований, цілковито бездоганний. Це настільки переконлива ілюзія, що навіть я, знаючи про її ґрунтовну облудність, почувався напрочуд заспокоєним.

Френсіс залпом допив віскі.

— Треба нам тебе трохи протверезити, Чарльзе, — промовив він. — У нас заняття за пару годин.