Донна Тартт - Таємна історія

class="p1">Чарльз зітхнув і присів у ногах мого ліжка. Він виглядав дуже втомленим, але проявлялося це не в темних кругах під очима або блідості, а в замріянім та розпашілім сумуванні.

— Знаю. Я сподівався, що прогулянка допоможе.

— Тобі треба випити кави.

Внутрішнім боком зап’ястка Чарльз протер вологе чоло.

— Кави буде замало, — проказав він.

Я розгладив аркуші, сів за стіл і взявся переписувати грецький текст.

Френсіс умостився поруч із Чарльзом на ліжку.

— Де Камілла?

— Спить.

— Чим ви там удвох займалися сьогодні? Випивали?

— Ні, — куцо відказав Чарльз. — Прибиралися.

— Я серйозно.

— А я й не жартую.

Я все ще тупив і ніяк не міг розібратися в абзаці, який переписував, окремі речення тут і там. «Утомившись від переходу, вояки зупинилися, аби принести жертви в храмі. Я ж прибув з іншої країни і сказав, що бачив ту саму горгону, але на камінь вона мене не перетворила».

— Раптом тобі цікаво, то в нас удома повно тюльпанів, — незбагненно заявив Чарльз.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, ми вийшли перед тим, як усе завалило снігом, і позривали їх. Тепер вони в квартирі на кожному кроці. Навіть у склянках із водою стоять.

«Тюльпани», — подумалося мені, поки я витріщався на плутанину грецьких букв перед собою. Цікаво, а вони ці квіти називали інакше, якщо в них узагалі були тюльпани? От літера ψ схожа на тюльпан. Раптом серед алфавітних нетрів на сторінці мінливими візерунками, що їх залишають дощові краплі, стали один за одним розцвітати крихітні чорні тюльпанчики.

У мене все попливло перед очима. Я їх заплющив і довго так сидів, мало не закунявши, доки не зрозумів, що Чарльз гукає мене на ім’я.

Я розвернувся до нього на стільці. Вони вже йшли. Френсіс сидів на моєму ліжку і шнурував черевики.

— Ви куди? — спитав я.

— Додому, вдягатись. Уже пізно.

Я не хотів лишатися на самоті, навіть навпаки. Але хтозна-чому відчував непереборне бажання позбутися їх обох. Зійшло сонце. Френсіс потягся до лампи й вимкнув її. У блідих досвітках кімната несподівано протверезіла і стала дуже тихою.

— Побачимося трохи згодом, — проказав він, і от уже їхні кроки залунали на сходах. На світанку все здавалося якимсь вигорілим та мовчазним: брудні чашки, нерозстелена постіль, сніжинки, що неслися повз вікно з атмосферним, небезпечним спокоєм. У вухах дзвеніло. Коли я повернувся до роботи і тремтячими руками в чорнилах став водити пером, то його дряпання по паперу голосно розірвало тишу. Я подумав про темну кімнату Банні та ущелину в багатьох кілометрах від мене; про всю цю тишу, один шар за іншим.

— А де ж це зранку подівся Едмунд? — запитав Джуліан, коли ми розгортали свої граматики.

— Мабуть, удома, — відповів Генрі. Він прийшов пізно, і в нас іще не було нагоди поговорити. Він справляв враження спокійної, свіжої людини набагато більше, ніж мав на це підстави.

Інші також поводилися на диво холоднокровно. Навіть Френсіс із Чарльзом вбралися, поголились і перетворилися на самих себе колишніх, безтурботних. Між ними сиділа Камілла, недбало поставивши лікоть на стіл та підперши цією рукою підборіддя. Безжурна, немов орхідея.

Джуліан вигнув брову при словах Генрі.

— Він занедужав?

— Не знаю.

— Може, це в нього щось на погоду? Певно, варто все ж таки ще зачекати.

— Гадаю, це непогана ідея, — підтримав його Генрі й повернувся до читання книги.

* * *

Коли ми вийшли з Лікею після заняття та дійшли до березового гаю, Генрі озирнувся, аби пересвідчитися, що нас ніхто не почує. Ми всі стали ближче до нього, прислухаючись, коли раптом хтось гукнув мене, і ось я вже бачу, як до мене з великої відстані по снігу підтюпцем трюхикає доктор Роланд, схожий на якийсь труп через свій непевний біг.

Я покинув решту і попрямував йому назустріч. Він важко дихав і, кашляючи та хекаючи, заходився мені розповідати щось про те, на що обов’язково було потрібно подивитися в кабінеті.

Не лишалося нічого, крім як піти разом із ним, підлаштовуючись під його тяжке човгання.

Усередині він кілька разів пригальмовував на сходах, щоб зробити зауваження про сміття, якого не помітив прибиральник, і буцнути його ногою. Довелося просидіти в нього зо півгодини. Коли ж нарешті вдалося вирватись із дзвоном у вухах та оберемком паперів, що намагалися розлетітися на вітрі, то в березовім гаю вже нікого не лишилося.

Не знаю, на що я очікував, але планета явно не зійшла з орбіти за останню ніч. Туди-сюди квапилися люди, поспішали на заняття, заклопотані, як і завше. Сіре небо над головою і крижаний вітер з-над гори Катаракт.

У буфеті я купив молочний коктейль і пішов додому. Саме крокував коридором до свого помешкання, коли мало не лоб у лоб наскочив на Джуді Пуві.

Вона люто зиркнула на мене. Вигляд мала такий, нібито її мучило жахливе похмілля. Під очима виднілися чорні круги.

— О, привіт, — сказав я, намагаючись проскочити повз неї. — Пробач.

— Агов! — гукнула вона.

Я розвернувся.

— То ти вчора ночував у Мони Біл?

Якусь мить я навіть не міг уторопати, про що мова.

— Що?

— Ну і як? — в’їдливо просичала вона. — Сподобалося?

Заскочений зненацька, я просто знизав плечима й рушив далі коридором.

На моє роздратування, вона мене наздогнала і схопила за руку.

— У неї є хлопець. Ти ж у курсі? Молися, щоб вона йому нічого не розказала.

— Мені байдуже.

— Минулого семестру він побив Брема Ґернсі, бо йому ввижалося, що Брем до неї під’їжджав.

— Та це вона під’їхала до мене.

Джуді подарувала мені злостивий косий погляд.

— Ну, я просто хотіла сказати, що Мона — ще та лярва.

Перед самісіньким ранком мені наснився кошмар.

Я перебував у великій старомодній ванній кімнаті, ніби з якогось фільму Жа Жа Ґабор[161], із позолоченою сантехнікою, дзеркалами та рожевими кахлями на стінах і підлозі. У кутку на тонкій стеблині п'єдесталу балансував круглий акваріум із золотими рибками. Я пішов глянути на них ближче, і мої кроки відлунювали на плитці, аж раптом я зрозумів, що чую «хлюп-хлюп-хлюп» із крана над ванною.

Ванна також мала рожевий колір, її переповнювала вода, а на дні, повністю вдягнений, лежав Банні. Очі в нього лишалися розплющеними, окуляри перекосились, а зіниці здавалися різного розміру: одна велика й чорна, а інша — ніби вістря булавки. Вода була дуже чиста і дуже спокійна. А кінчик краватки погойдувався під самою поверхнею.

«Хлюп-хлюп-хлюп», я не міг поворухнутися. Несподівано я почув близькі кроки й голоси. У нападі жаху я второпав, що маю заховати тіло,