Донна Тартт - Таємна історія

юрбу на вулицю, щоб ковтнути свіжого повітря. Двері хтось підпер шлакоблоком, і тепер вони привітно запрошували всередину. На обличчі я відчув холодний протяг. Після цього навіть не знаю, може, я просто відключився, але наступним пам’ятаю свою бесіду з незнайомкою. Я підпираю стіну в абсолютно іншому місці, а вона до мене щось говорить.

Поступово до мене доходить, що тут ми вже, мабуть, давненько отак стоїмо. Я кліпнув і відважно спробував навести на неї різкість. Гарненька, кирпата, мила. Брюнетка, ластовиння, голубі очі. Я десь її вже бачив, може, у черзі в бар. Але не звернув тоді жодної уваги. І ось вона знову переді мною. Схожа на примару, п’є вино з пластикового посуду і називає мене на ім’я.

Мені не виходило розібрати, про що вона говорить, хоча їй вдавалося виділятися тембром навіть на фоні шуму: веселого, бурхливого й на диво приємного галасу. Я нахилився до неї (вона була геть низенька, трохи вища за півтора метра) і приклав долоню до вуха:

— Що?

Вона розсміялася, стала навшпиньки й наблизилася до мене. Парфуми. І гаряча буря її шепоту на моїй щоці.

Я схопив її за руку.

— Тут надто голосно, — сказав я їй на вухо, і мої губи ковзнули її волоссям. — Ходімо надвір.

— Ми ж тільки-но прийшли, — знову сміялася вона. — Ти ж сказав, що замерзаєш.

«Гммм», — подумалося мені. У пересиченому світлі її бліді, знуджені очі розглядають мене з якоюсь інтимною веселинкою.

— Кудись, де тихо, — уточнив я.

Вона підняла свою пластянку й подивилася на мене крізь її дно.

— До тебе чи до мене?

— До тебе, — ні секунди не вагаючись, відповів я.

Вона була гарною дівчиною, і час ми провели з нею гарно. Такі милі смішки при вимкненому світлі, її волосся в мене на обличчі, і кумедні стримані зітхання, ніби я знову в школі з однокласницями. Відчуття її теплого тіла в обіймах — я практично забув, як це. Коли ж я востаннє з кимось так цілувався? Кілька місяців, багато місяців тому.

Дивно уявляти, наскільки простими можуть бути деякі речі. Вечірка, трохи випивки, красива незнайомка. Так жила більшість моїх однокурсників, а потім за сніданком сором’язливо обговорювали свої нічні походеньки, так ніби цей невинний і комфортний порок, що в переліку гріхів посідав місце трохи нижче за зловживання алкоголем і трохи вище від обжерливості, насправді був прірвою морального занепаду та легковажності.

Плакáти, засушені квіти в пивному кухлі, приглушені вогники магнітофона в пітьмі. Усе таке знайоме, ніби знову ходив у школу в передмісті, і водночас страшенно далеке й безгрішне, мовби спогад про забутий випускний. Її блиск для губ смакував, наче жувальна гумка. Я припав обличчям до її м’якої шкіри на шиї, від якої линув дещо різкий аромат, і погойдувався з нею туди-сюди, щось бурмочучи, белькочучи, провалюючись кудись у темне, напівзабуте життя.

Я прокинувся о другій тридцять (якщо вірити електронному циферблату демонічно-червоного кольору) і розпанікувався. Мені наснився сон, геть не страшний насправді, ніби ми з Чарльзом їдемо поїздом і намагаємось уникнути якогось третього пасажира. Протискаємося вузькими проходами у вагонах, де повно народу з вечірки, Джуді, Джек Тайтельбаум, Джад у картонній короні. І протягом усього сну мене не відпускало відчуття, ніби це все не має значення, ніби в мене є набагато більший клопіт, ось тільки який саме, згадати не вдавалось. А потім я враз збагнув і, приголомшений, прокинувся.

Наче позбувся одного кошмару — і потрапив у ще гірший. Я сів, серце мало не вискочить із грудей, і пробував намацати вимикач на стіні, аж доки з жахом не зрозумів, що не у себе в кімнаті. Зусібіч страхітливо обступали дивні обриси, незнайомі тіні; жодної підказки про те, де я, і в якусь одну безглузду мить навіть подумалось, а чи я не помер. Але потім натрапив на сонне тіло поруч. Інстинкт мене змусив сахнутися. Я легенько підштурхнув його ліктем. Тіло не ворушилося. Хвилину чи дві я лежав у постелі й намагався зібратися з думками. Потім підвівся, знайшов свій одяг, абияк напнув його й потемки вийшов.

Надворі я послизнувся на обледенілій сходинці й пірнув обличчям у кучугуру. Трохи так полежавши, я зіп’явся на коліна і, не вірячи своїм очам, роззирнувся. Одна річ — кілька сніжинок, але мені не йнялося віри, що погода може так раптово, радикально помінятися. Під снігом опинилися клумби й газони — зникло геть усе. Чистий, незайманий сніг іскрився та відливав синню, куди тільки сягало око.

Я обдер руки й поставив синець на лікті. А коли не без труднощів таки підвівся на ноги, то роззирнувся і, перелякавшись, усвідомив, що тільки-но вийшов із корпусу Банні. Його вікно з першого поверху зяяло на мене чорнотою і тишею. Мені згадалися його запасні окуляри на столі, порожнє ліжко, на фотографіях — усміхнена в темряву родина.

Діставшись до своєї кімнати якимись спантеличеними манівцями, я впав на ліжко прямо в пальті й навіть не роззувся. Світло залишалося горіти, і я почувався на диво відкритим та вразливим, але вимикати його не хотілося. Ліжко трохи погойдувалося, немов це був пліт, тому однією ногою я торкався підлоги, щоб не сильно підкидало.

Потім я дуже міцно заснув, на кілька годин, аж доки мене розбудив стук у двері. Охоплений новою панікою, я спробував сісти рівно на ліжку, але ще довго борсався у верхньому одязі, який не тільки обплутав коліна, а, здавалося, навіть сам хапав мене із завзяттям живої істоти.

Двері ледве прочинились. Запала мертва тиша.

— Та що, в біса, з тобою? — пролунав різкий голос.

На порозі стояв Френсіс. Пальцями в чорній рукавичці він притримував двері й дивився на мене, як на божевільного.

Я покинув борсатись і впав назад на подушку. Мені так радісно було його бачити, що аж кортіло розсміятися. Не виключено, що, все ще п’яний, я саме так і зробив.

— Франсуа, — по-ідіотськи мовив я.

Він зачинив двері й підійшов до ліжка. Став біля нього, подивився на мене згори. Це й справді був він: засніжені чуприна та плечі чорного пальта до п’ят.

— У тебе все гаразд? — спитав він після довгої глузливої паузи.

Я протер очі й спробував ще раз.

— Привіт, — відказав я. — Пробач. У мене все нормально. Чесно.

Він і далі мене розглядав, звернувши до мене обличчя, на якому не читалося жодної емоції, але не відповідав. Потім зняв пальто й накинув його на спинку стільця.

— Хочеш чаю? — спитав він.

— Ні.

— Ну, якщо ти не проти, то