Донна Тартт - Таємна історія

минулому, ні тоді, ні в майбутньому не траплялося нічого, що мало б отакий одночасний ефект. Минула ніби ціла вічність. Раптом мене прошила несподівана думка: «То це так воно й буде? Відтепер мені жити в такому стані?»

Я глянув на годинник. Заледве збігла хвилина. Я підвівся й пішов до Джуді, навіть не зачинивши за собою двері.

Чудом я заскочив її вдома. Вона була п’яна і фарбувала губи перед дзеркалом.

— Привіт, — озвалася вона до мене, не відриваючи погляду від люстерка. — Ходім на вечірку.

Не знаю, що я їй відповів. По-моєму, поскаржився на погане здоров’я.

— Пригощайся бубликом, — промовила вона, повертаючи голову на обидва боки, перевіряючи свій вигляд у профіль.

— Я б віддав перевагу снодійному. У тебе часом не знайдеться?

Вона закрутила помаду й наділа кришечку. Покопалася в туалетному столику. Фактично це був такий самий гуртожитський письмовий стіл, що й у мене, якими нас забезпечував університет, проте, вподібнюючись до якогось дикуна, котрий не зрозумів призначення предмета й перетворив його на стійку для якоїсь зброї або уквітчаний фетиш, моя сусідка доклала купу зусиль, щоб зробити зі свого стола косметичний полігон зі скляною стільницею, обшитий по периметру атласними оборками та увінчаний трельяжем із підсвітленням. Перебравши цілу гору пудрениць та олівців, вона таки спромоглася відшукати пляшечку з аптекарським рецептом на боці. Джуді подивилася на неї проти світла, викинула в сміття й дістала ще одну.

— Цього вистачить. — Вона передала її мені.

Я оглянув пляшечку. На дні виднілися дві сіруваті таблетки. На етикетці красувався напис «від болю».

— Це що? Анацин[156] такий? — роздратовано поцікавився я.

— Ти спробуй одну. Вони нормальні. Погода наче сказилась, еге ж?

— Еге ж, — підтвердив я, ковтнув таблетку й віддав їй пляшечку.

— Усе гаразд, можеш собі залишити, — відмахнулася вона, повернувшись до свого туалету. — Н-да. Тільки грьобаного снігу й не вистачало. Нащо я сюди припленталася? Пиво будеш?

У її кімнаті в шафці стояв холодильник. І шлях до нього пролягав крізь джунглі з пасків, капелюшків та мереживних сорочок.

— Дякую, я не хочу, — відмовилася вона, коли я і їй запропонував пива. — Я й так вимотана. Ти ж не був на гулянці?

— Ні, — відповів я і раптом замовк, ледве торкнувшись пляшки губами. Щось було в його смаку, в його ароматі, аж раптом я зрозумів — Банні й запах пива від нього, пива, що, пролите ним, пінилося на землі. Пляшка поторохтіла разом із ним на дно ущелини.

— Розумно з твого боку, — промовила Джуді. — Було холодно. Музичний гурт — відстій. Я, до речі, бачила там твого друзяку, як там, блін, його звати. Полковника!

— Кого?

Вона розсміялася.

— Ну, ти мене зрозумів. Це його Лора Стора так називає. Вона колись жила з ним по сусідству, і він доводив її до чортиків, коли постійно вмикав марші Джона Філіпа Соузи.

Вона казала про Банні. Я аж поставив пляшку.

Але Джуді, хвала небесам, була надто зайнята підведенням брів.

— Знаєш, мені здається, в Лори якийсь розлад травлення. Не анорексія, а ота штука, як із Карен Карпентер[157], коли ти сам викликаєш блювання. Учора ввечері ми з нею і Трейс ходили до Brasserie і, кажу тобі, вона напихалася, поки вже ледве дихала, а потім пішла поригать у чоловічий туалет, а ми такі з Трейсі тільки перезирнулися, ну, типу, хіба це взагалі нормально? А потім Трейс мені така і каже: пам’ятаєш, як Лора злягла в лікарню, типу, з мононуклеозом? Так от, насправді вона там не від…

Джуді не вгавала. А я витріщався на неї, загублений у власних думках.

Аж раптом помітив, що вона вже не говорить. Вона вичікувально дивилася на мене.

— Що? — спитав я.

— Я спитала, хіба це не найтупіша у світі річ?

— Мммм.

— Її батькам просто має бути пофіг, от і все. — Вона закрила шухлядку з косметикою і повернулася до мене обличчям. — То ти йдеш чи ні?

— А в кого вона?

— Ну ти й бельбас. У Джека Тайтельбаума ж! Підвал Дербінстоллу. Має грати Сідів гурт, Моффат знову на ударних. І ще хтось мені розповідав, начебто планується клітка з танцюристкою ґоу-ґоу. Гайда.

З якоїсь причини я не спромігся їй відповісти. У мене так сильно в’їлася звичка беззастережно відмовляти Джуді в будь-якій її пропозиції, що сказати «так» просто не повертався язик. А потім я подумав про свою кімнату. Ліжко. Комод. Письмовий стіл. Розгорнуті книжки прямо там, де я їх покинув.

— Гайда, — кокетливо пропонувала вона. — Ти зі мною ніколи не гуляєш.

— Гаразд, — погодився я. — Тільки сходжу візьму пальто.

Минуло чимало часу, перш ніж я дізнався, що насправді Джуді почастувала мене демеролом[158]. І поки ми дісталися на вечірку, він уже почав діяти. Кути, кольори, буйство сніжинок, брязкотіння Судового гурту — геть усе мені здавалося ненав’язливим, добрим та великодушним. Я помічав дивну красу в обличчях людей, котрі раніше вселяли в мене відразу. Я всміхався всім навколо, і мені всі відповідали тим самим.

Джуді (Джуді, благослови її, Боже!) залишила мене із Джеком Тайтельбаумом та хлопцем на ім’я Ларс, а сама пішла нам по випивку. Усе заливало небесне світло. Я слухав, як Джек із Ларсом теревенять про пінбол, мотоцикли, жіночий кікбоксинг, і в моїй душі розливалося тепло, коли вони намагалися залучити мене до своєї розмови. Ларс запропонував дунути з бульбика. І цей його жест мені видався дуже зворушливим. Мені раптом спало на думку, що я помилявся щодо всіх цих людей. Вони всі добрі, сіль землі, люди, знайомство з якими повинно вважатися щастям.

Я намагався придумати, як озвучити свою епіфанію[159], коли Джуді повернулася з напоями. Я вихилив свою чарку й ніби в тумані, приємному, в’язкому, немов рідина, рушив по нову порцію. Хтось мене почастував сигаретою. Бачив Джада і Френка. Джад начепив на себе картонну корону з Burger King. І вона йому напрочуд пасувала. Із закинутою головою, голосно регочучи та вимахуючи при цьому велетенським кухлем пива, він був схожий на Кухуліна, на Бріана Бору[160], на якогось міфічного ірландського короля. Клоук Рейберн ганяв кулі, граючи в більярд у задній кімнаті. Йому мене видно не було, зате я бачив, як він із серйозним виглядом натирає крейдою кий і схиляється над столом, так що волосся спадає йому на очі. Клац. Кольорові кулі розлетілися в усіх напрямках. Перед очима в мене попливли світляні плями. Я подумав про атоми, молекули, речі настільки дрібні, що їх неможливо роздивитися.

А потім, пам’ятаю, запаморочений, я проштовхався крізь