Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

Тьмяне сяйво спалахнуло в її карих очах. Вона кивнула.

Через кілька місяців після початку терапії зі мною Беатріс була готова ментально привести мене до кабінету її батька, де відбувалися домагання. Це надзвичайно вразлива стадія терапевтичного процесу. У психологічних та нейронаукових спільнотах досі тривають суперечки про те, наскільки корисно чи, навпаки, небезпечно для пацієнта ментально переживати травматичну ситуацію чи фізично повертатися до місця травматичної події. Коли я проходила практику, то навчилася з використанням гіпнозу допомагати вцілілим повертатися до травматичних подій та звільнятися з полону. Дослідження останніх років показали, що ментальне повернення до травматичних переживань може бути небезпечним, що психологічне переживання болісних подій може насправді травмувати вцілілих. Наприклад, після атак на Світовий торговий центр, що сталися 11 вересня, було визначено таку залежність: що більше разів люди бачили картину падіння веж по телевізору, то сильнішу травму вони мали з роками. Повторні зустрічі з подіями минулого можуть скоріше посилити моторошні та болісні почуття, ніж вивільнити їх. У моїй практиці та з власного досвіду я бачила дієвість ментального переживання травматичних епізодів, але їх можна проводити лише в цілком безпечному середовищі з досвідченими професіоналами чи професіоналками, які зможуть контролювати тривалість та глибину занурення пацієнтів чи пацієнток у минуле. Навіть і в такому випадку це не для всіх є найліпшою практикою.

Для Беатріс це було необхідним. Аби звільнитися від травми, вона потребувала дозволу відчути те, що їй не було дозволено відчувати, коли відбувався аб’юз та впродовж трьох десятиліть по тому. Доки вона не зазнає тих почуттів, вони кричатимуть зсередини, привертаючи її увагу, і що сильніше вона намагатиметься їх придушити, то бурхливіше вони благатимуть її бути визнаними і то страшніше буде їм протистояти. Багато тижнів я обережно та повільно вела Беатріс, наближаючи її до тих почуттів. Не заради того, аби вони проковтнули її. А заради того, аби вона побачила, що це лише почуття.

Як Беатріс дізналася зі своєї роботи над смутком, дозволивши собі нарешті відчути власну неосяжну тугу, вона отримала деяке звільнення від депресії, стресу та страху, що утримували її в ліжку. Та вона досі не дозволила собі відчути злість через події минулого. Але прощення без гніву не буває.

Поки Беатріс змальовувала маленьку кімнату, скрип дверей, коли друг її батька зачиняв їх, темні картаті штори, які він змушував її запнути, я спостерігала за мовою її тіла та була напоготові повернути її до реальності, якщо побачу, що їй стало зле.

Щойно Беатріс подумки запнула штори у батьковому кабінеті, вона заклякла. Вона зачинила себе в кімнаті зі своїм кривдником.

— Зупинися тут, люба, — кажу я.

Вона зітхнула. Її очі досі заплющені.

— У кімнаті є крісло?

Вона кивнула.

— Як воно виглядає?

— Це фотель. Червоно-коричневого кольору.

— Я хочу, аби ти посадила батька в це крісло.

Вона скривилася.

— Ти бачиш його у кріслі?

— Так.

— Змалюй його мені.

— Він в окулярах. Читає газету.

— У що він вбраний?

— Синій светр. Сірі штани.

— Зараз я дам тобі великий шматок скотчу. Я хочу, аби ти ним заліпила йому рота.

— Що?

— Заліпи йому рота скотчем. Зробила?

Вона кивнула. Та мляво посміхнулася йому.

— Тепер тримай мотузку. Прив’яжи його до крісла так, аби він не зміг підвестися.

— Добре.

— Ти міцно прив’язала його?

— Так.

— Тепер я хочу, аби ти кричала на нього.

— Як кричала?

— Я хочу, аби ти сказала йому, як ти гніваєшся на нього.

— Я не знаю, що казати.

— Кажи: «Тату, я така зла на тебе, що ти не захистив мене!». Але не просто скажи. Прокричи! — я продемонструвала.

— Тату, я така зла на тебе, — сказала вона.

— Голосніше.

— Тату, я така зла на тебе!

— Тепер я хочу, аби ти його вдарила.

— Куди?

— Прямо в обличчя.

Вона підвела кулак і з силою вдарила повітря.

— Вдар його ще раз.

Вона вдарила знову.

— А тепер ногою.

Її нога злетіла вгору.

— Ось тобі подушка. Можеш бити її. Бий по-справжньому, — я простягнула подушку.

Вона розплющила очі та витріщилася на подушку. Спочатку її удари були нерішучі, але що більше я підбадьорювала її, то сильнішими вони ставали. Я запропонувала їй підвестися та вдарити подушку ногою, якщо їй хочеться. Кинути через усю кімнату. Кричати, доки не скінчиться повітря в легенях. Незабаром вона вже була на підлозі та колошматила подушку кулаками. Нарешті вона втомилася та, важко дихаючи, розвалилася на підлозі.

— Як почуваєшся? — запитала я.

— Наче я не хочу зупинятися, ніколи.

Наступного тижня я встановила в кабінеті червону боксерську грушу на важкій чорній стійці. Ми придумали новий ритуал — починатимемо наші сеанси з вивільнення гніву. Вона подумки прив’язувала когось до крісла — зазвичай одного з батьків — і жорстоко била та кричала: «Як ти міг (чи могла) дозволити цьому статися зі мною? Я була лише маленькою дівчинкою!».

— Ти закінчила? — питаю я.

— Ні.

І вона продовжувала бити, доки не закінчить.

Того року на День подяки, повернувшись додому після вечері з друзями, Беатріс сиділа на дивані, пестячи свого собаку, коли раптом відчула поколювання по всьому тілу. В роті їй пересохло, серцебиття прискорилося. Вона намагалася дихати глибше, аби заспокоїти тіло, але симптоми погіршувалися. Їй здавалося, що вона помирає. Вона попросила подругу відвезти її до лікарні. Лікар, що оглядав її у палаті невідкладної допомоги, сказав, що з медичної точки зору все добре. В неї сталася панічна атака. Коли Беатріс прийшла до мене після цього випадку, вона була зневірена та налякана, знеохочена тим, що почувалася гірше замість того, аби почуватися краще, хвилювалася, що панічна атака станеться знову.

Я, як могла, намагалася переконати її у прогресі та розвитку. Я пояснила їй, що за моїм досвідом, коли ти вивільнюєш гнів, то часто почуваєшся значно гірше перед тим, як почнеш почуватися краще.

Вона похитала головою.

— Гадаю, я зайшла настільки далеко, наскільки була спроможна.

—