Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

запит відправили в порт на Палладі.

У локальній базі потрібного запису не знайдено.

Міллер почухав підборіддя — п’ятиденна щетина вже майже

сформувала повноцінну бороду. На губах заграла посмішка.

Пошукав визначення слова «Росинант». Буквальне значення:

«більше не стара шкапа», але перше посилання пояснює, що так

звали коня Дон Кіхота.

— Це ти, Голдене? — промовив Міллер до екрана. — Воюєш із

вітряками?

— Перепрошую? — запитав офіціант, але Міллер відмахнувся

від нього рукою.

Залишалося проглянути ще сотню записів у першому списку; в списку на другий погляд було щонайменше кілька десятків.

Міллер викинув їх з голови, витріщаючись на запис із реєстру на

Тайко, ніби силою волі міг проявити на екрані додаткову

інформацію.

Подумавши,

повернувся

до

Гевлокового

повідомлення, натиснув на кнопку відповіді та спрямував

погляд до чорної цяточки камери на своєму терміналі.

— Привіт, напарнику. Дякую за пропозицію. Може, й пристану

на неї, тільки маю закінчити кілька справ перед вильотом.

Знаєш, як воно буває. Але якщо можеш мені допомогти... Треба

простежити за одним кораблем, а у мене доступ тільки до

відкритих баз даних, плюс Церера, певно, вже у стані війни

з Марсом. Ніхто не може сказати напевне. Одне слово, постав

попередній запит на політні плани того кораблика, і дай знати, як щось з’явиться, добре? А я пригощу тебе чимось... –

Зупинився. Треба було сказати ще дещо. — Бережи себе, напарнику.

Міллер переглянув своє повідомлення. На екрані він мав

стомлений вигляд, трохи силувану посмішку і дещо менш

упевнений голос, ніж у себе в голові. Втім, сказав усе, що

планував. Надіслати.

Ось до чого він докотився. Доступ відкликали, службову зброю

конфіскували — хоча парочка запасних пістолетів лежала

у схованці, — гроші закінчуються. Тепер він мусить хитрувати, просити про послуги там, де раніше обійшовся б простим

запитом, видурювати зі системи найменші дрібнички. Він був

копом, а його перетворили на мишу. «Проте, — подумав

Міллер, відкидаючись на спинку стільця, — непогано даю собі

раду, як на мишу».

Звук вибуху долинув з напрямку обертання; за ним —

розлючені голоси. Дітлахи на траві припинили гратися в «хто

кого візьме за руку» і повернули голови у той бік. Міллер

підвівся. Дим, але вогню не видно. Вітерець посилився —

вентилятори збільшили потужність, аби висмоктати частки

диму, а отже, сенсори не зафіксували ризику роздмухати

пожежу. Один за одним пролунали три постріли, а голоси

зійшлися в ритмічних речівках. Міллер не розчув слів, але

ритму було достатньо, щоби зрозуміти: не катастрофа, не

пожежа, не пробоїна. Черговий протест.

Дітлахи зібралися йти в напрямку заворушень. Міллер схопив

попід лікоть дівчисько — не старша шістнадцяти, чорні очі, обличчя у формі сердечка.

— Не ходи туди, — сказав він. — Збирай друзів та йдіть

у протилежний бік.

Дівчина зиркнула на нього, на його руку, а тоді знову на

заворушення вдалині.

— Ти нічим не допоможеш, — сказав він.

— Ну то спробую, — вона вивільнила руку. — Подріа

інтентар, шариш?

«Ти також міг би».

— Щойно спробував, — сказав Міллер, ховаючи термінал

у чохол і йдучи геть.

За його спиною посилювалися звуки протесту. Але то вже

клопіт поліції.

* * *

Упродовж наступних чотирнадцяти годин у мережі були

повідомлення про п’ять випадків заворушень на станції

і незначні ушкодження інфраструктури. Хтось, кого він бачив

уперше, оголосив трифазну комендантську годину: арешту

підлягали всі, кого спіймають поза межами власної нори більш

як за дві години до або після робочої зміни. Люди, які дорвалися

до влади, вважали, ніби можуть закрити у клітках шість

мільйонів людей і цим забезпечать