Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— Невелика біда, — сплюнув Гнат.

— Малюк має рацію, — підтримав шляхтича Северин. — Перенести до будинку буде нескладно.

— Тоді спочатку перевіримо, чи нема у них чогось корисного, — Гнат заходився обшукувати небіжчиків.

— Для мене це занадто, — хитнув головою Яровий та відвернувся.

І для мене, подумав Северин.

— Я вас не примушую, — Гнат вправно перевірив кишені охоронця. — Буде мені вира, куплю Орисі намисто.

Аби дати очам перепочинок від мертвих тіл, Северин зайшов до будинку.

Тут було затишно: висока стеля з люстрою-колесом, вкриті рядами звіриних голів та оленячих рогів стіни, викладений червоною плиткою камін, глибокі крісла та м'які килими. Чудове місце, щоб приємно провести час біля природи.

На великому обідньому столі окремими купками валялися їхні речі: чоботи, одяг, череси, зброя, грамоти — все, що характерники мали при собі. Северин знайшов свій оберемок, перевірив капшук: усі монети були на місці. Навіть древній таляр лишився у потаємному гаманці. Мабуть, розподіл трофеїв планувався після полювання.

— Лахи знайшлися, — оголосив Северин, виносячи одяг на ґанок.

Гнат підбіг першим та підхопив близнючок ніжно, наче новонароджених немовлят. Ярема стурбовано перерив усю купу, знайшов пірнача та зітхнув із полегшенням. Лише після цього обидва почали вдягатися.

Останнім приєднався Пилип.

— До нас виїхав загін призначенців, — повідомив таврієць.

— Отакої, — мовив Северин без подиву. — Цілий загін.

— Мчать із заміною коней, обіцяють прибути до півночі, — Пилип подивився на свою білу сорочку, перевів очі на замурзане тіло, махнув рукою та нап'яв її. — Нам наказано зібрати всіх мешканців маєтку до одного приміщення та нікуди їх не випускати до прибуття підмоги.

— Живих мешканців? — перепитав Гнат.

— Живих.

— Я навіть знаю, хто нам у цьому допоможе, — Северин кивнув на дорогу, що вела від маєтку.

Прямий, наче палицю ковтнув, мажордом упевнено та досить жваво, як на свій вік, крокував до мисливського будинку. Він не помітив характерників, бо вгледів небіжчиків, та, всупереч очікуванням ватаги, побіг до них.

— Господи! Що сталося? — закричав управитель, наче покійні могли відповісти. — Hi-ні-ні! Що сталося?!

— Сталося, що твій сраний пан намагався нас убити, — сказав Гнат, засгібнувши черес на останню клямру. — Ось він валяється, до речі.

Мажордом здригнувся, обернувся та затиснув рота рукою в білій рукавичці, ніби угледів привидів.

— Варто було почати саме з нього, — додав Гнат та взявся за обшук тіла Борцеховського.

Управитель сполотнів та вирячився на характерника, як на диявола.

— Ви наче здивовані. Не очікували побачити нас живими? — поцікавився Пилип.

— Вони... їх, — управитель дістав носовичка і почав обмахуватися, ковтаючи повітря. — Ви вбили його! Вбили всіх...

— Дивовижна спостережливість, — сказав Ярема. — Як тебе звати, діду?

Мажордом не витримав та почав блювати прямо там, де стояв.

— Гарне ім'я, — Гнат дістав позолочений портсигар магната, покрутив та сховав собі до кишені. — Так тебе і зватиму.

— Сюди прямує загін лицарів Ордену, — повідомив Пилип управителю, коли той повернув увесь сніданок на землю та трохи оговтався. — Нам наказано зібрати всіх мешканців маєтку в одному місці.

— Думаю, бенкетна зала підійде, — продовжив Северин. — Ви знаєте всіх тутешніх працівників та де їх знайти.

Мажордом протер кутики рота носовичком. На його чолі блищали великі краплі поту.

— Ти не думай, що маєш вибір, старе пердло. Або робиш, що ми тобі скажемо, — сказав Гнат, граючись великим мисливським ножем, який дістав у чергового небіжчика. — Або ляжеш відпочити поруч із паном, як годиться найвідданішій хвойді.

Управитель опанував себе та виструнчився, набувши якомога більш гідного вигляду.

— Що... Що потрібно зробити, панове? — очі його панічно перебігали від тіла до тіла.

— Для початку скажи, чи це всі мисливці, або когось не вистачає? — спитав Северин. — Поглянь уважно.

Мажордом швидко оглянув мертвих, пошепки бурмочучи імена та загинаючи пальці.

— Так, усі. Пан Борцеховський, єгер, псар, дванадцять охоронців. І два старші лакеї, яких узяли на полювання вперше.

— Не брешеш, падлюко? — спитав Гнат погрозливо.

— Навіщо мені брехати, шановний...

— Аби врятувати когось із цих виродків.

— Той, кого я волів би врятувати, вже мертвий, — відказав прислужник блякло.

— Брате Малюче, допоможеш пану? — спитав Северин.

Він помітив, як шляхтич принишк, заціпенів, а його скляний погляд блукав по двох лакеях, яких він убив першими.

— Що ти сказав, братику? — Ярема потрусив гривою.

— Питаю, чи підеш до палацу? — лагідно перепитав Северин і на додачу махнув рукою в потрібному напрямі. — Збереш там усіх мешканців, а ми складемо небіжчиків усередині та приєднаємося до вас.

— Зроблю, — Ярема подивився на нього з вдячністю. — Зберу там усіх. У бенкетній залі.

— Не забудь забрати у цього послужливого пана ключі від усіх дверей, — додав Пилип. — Адже пан не спробує отруїти нас чи пристрелити з-за гардини?

— Слуга лише виконує накази, — відповів мажордом.

Він повернув собі спокійний, сповнений поваги образ, який псував тільки кутик рота, що зрідка посмикувався.

— Як тебе звуть? — повторив питання Яровий.

— Стефан, пане лицарю.

— Показуй дорогу, Стефанику, — Ярема згріб решту свого майна і махнув пірначем.

Мажордом вклонився, кинув останній погляд на мертвого Борцеховського та повів шляхтича до палацу.

— Сподіваюсь, Малюк упорається, — мовив Северин, проводжаючи їх поглядом.

— Упорається, — відгукнувся Пилип. — Після цієї ночі він із будь-чим упорається.

Ніч, яка об'єднала нас міцніше, ніж усі попередні тижні, — подумав Чорнововк. І його штрикнув спогад про Савку.

Поки Гнат завершував обшуки, Чорнововк і Олефір носили тіла