Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

а, найголовніше, без пірнача... А потім розгледів, що перед ним голова Кременя... Заревів так, що я заглух на одне вухо, і це він крізь кляп! Смикнувся так, що ланцюга вирвало з м'ясом, а ті бовдури навіть не встигли тіпнутися за рушницями. Одному він, здається, шию зламав, а другого задушив кайданами.

— Тре буде сповідатися, — пробурмотів Ярема. У ці хвилини він не скидався на грізного убивцю.

— От чуєш? Хіба скажеш, що цей набожний християнин на таке спроможний? — Гнат махнув рукою. — Загалом, охорону було розчавлено. Ми перекинулися та помчали за мисливцями. Ти гарно вчинив, коли розділив їх біля того струмка, бо з тими курвами поодинці було значно легше. Поки Варган займався хортами, ми з Малюком брали собі по вершнику. Сракопикі жодного разу не влучили, бо не встигали навіть зрозуміти, що таке коїться, тільки сцялися від жаху.

— Ми так два гурти забили, — продовжив Ярема. — Решта мисливців встигли об'єднатися. І там вже було складніше. Мені сріблом по ребрах чиркнуло.

Він показав правий бік, на якому пробігла глибока чорно-кривава борозна.

— По мені більше прилетіло, але не зі срібла, — Гнат вказав на кілька величезних синців, що проступали з-під шару засохлої крові. — Чорт їх зна! Може, срібло видавали не всім мисливцям, а тільки магнату, а може, обмежену кількість куль на кожного... Неважливо.

Гнат обережно провів пальцем по плечу, куди його вдарив шаблею Борцеховський за відмову Северина коритися.

— Холера, досі болить!

— Мисливці не очікували трьох вовків водночас, — додав Яровий. — Вони звикли гуртом зацьковувати одного, а тут наскочив чорт на біса. І все! Кожен сам за себе, собаки кидаються під ноги, коні намагаються втекти, чоловіки гублять зброю, тиснява, крики, Содом і Гоморра.

— Я став свідком тієї битви, — кивнув Северин. — Побачив, як Борцеховський тікає, помчав за ним.

— Добре зробив! Бо в тому безладі ми самі трохи загубилися, — кивнув Гнат. — До речі, чому ти покидьку горлянку не перегриз? Вовком було би швидше та надійніше.

Северин указав на ліве стегно.

— Потрапив у пастку, пробив ногу наскрізь.

— Ох, псякрев!

Гнат з шипінням випустив повітря крізь зуби.

— Я навіть не помітив... А ще думаю, чого так

шкутильгаєш.

Бойко показав небіжчику дулю.

— Він відрізав Кременю голову, а ти порубав його срану макітру.

— Амінь, — додав Ярема. — Ех, зараз би люльку міцненьку!

— Та дівку тепленьку, — Гнат закрутив оселедця навколо вуха. — О, тільки згадав про дівку, і бачите...

— Пресвята Діва Марія, — Ярема перехрестився. — Тут же небіжчик!

— І що тепер? — виправдовувався Бойко. — У мене таке щоранку! Чоловіча сила прокидається.

— Навколо ніч, збоченцю!

— Вже світає.

І справді, помалу займався світанок. Із променями сонця ліс скидав похмуру маску ночі, повертаючись до світу ясним обличчям осіннього дня.

Новий день як нагорода за те, що подолали ніч живими.

— Аж сюди чую запах смерті. Скільки там тіл? —

Міркував шляхтич.

— Знову хочеш підрахувати, хто більше? Яровий відмахнувся.

— Та ні. Кепсько просто мені... від усвідомлення.

— Не переймайся так, Малюче, — серйозно мовив Гнат. — Ми зробили гарну справу.

— От чомусь тільки на душі від того не легше.

На життєрадісному обличчі шляхтича не лишилося й сліду посмішки. Ярема сьогодні вбивав уперше, збагнув Северин.

— Малюче, — сказав він. — Я почувався так само... До цього звикаєш.

— Так, — сказав Гнат. Від веселощів і сліду не лишилося. — Звикаєш...

Сонце зігріло їхні голі тіла.

Кров запеклася навколо ран, кров застигла на їхніх обличчях, кров лилася з мертвого тіла магната, позначаючи дорогу, яку вони пройшли. Так багато крові, що вони звикли до неї.

«Най вогонь і кров стануть свідками».

— Мій учитель в таку мить зазвичай промовляв слова, які мене дратували, — сказав Северин. — Але тепер я не можу підібрати інших.

— Що за слова? — спитав Ярема.

Северин згадав білого вовка на долоні Володаря лісу і відповів:

— Така наша стежка.

Шляхтич помовчав трохи і кивнув.

— Така наша стежка.

Розділ 12

Пошматовану землю вкривали відбитки підков та вовчих лап, покинута зброя та мертві тіла. Спотворені агонією обличчя, широко розчахнуті очі, стиснуті зуби, завмерлі у криках роти. Моторошна картина в'їдалася у сітківки молодих характерників, аби впродовж багатьох років повертатися нічною марою, від якої тіло трясеться глухими стогонами, спріває потом, аж поки не прокидається із шаленим серцем, аби згадати, що все лишилося у минулому.

Живі склали небіжчиків поруч, десятеро досі теплих тіл на промерзлій землі. Двічі ходили на місця перших боїв, принесли звідти ще чотирьох мисливців. Тварин не чіпали.

Пилип привів із собою п'ятьох коней, які повернулися до стайні неподалік мисливського будинку. Сіроманці переклали покійників на кінські крупи та рушили туди, звідки почалася ніч.

Босі ноги пронизувало холодом. Ніхто не зронив ані слова.

Коли караван небіжчиків дістався мисливського будинку, сонце піднялося вище. Северин роздивився діброву: вісім струнких характерницьких дубів, червоне листя почало сіріти. Могили тих, хто не втік із лап Борцеховського.

Разом із двома лакеями, вбитими Яремою, мертвих було сімнадцять. Окремо поряд скинутих кайданів лежало тіло Вишняка. У пожухлій траві завмерла біла, як крейда, голова.

Северин швидко відвів погляд і встиг помітити, як браття зробили те саме.

— Я перевірю повідомлення, — сказав Пилип, рушаючи до найближчого дуба.

— Що робити з тілами? Кинемо їх тут? — спитав Северин.

— Треба занести до будинку. Якщо полишимо тіла просто неба, від них нічого не лишиться, — перехрестився Ярема.