Клер Бержерон - Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон

мера. — Завжди відмовлялася відповідати на запитання про неї чи її сім’ю. Та я пригадую, що у якійсь статті, опублікованій багато років тому, журналіст натякав, що мадам Ловенець — слов’янського походження.

— Але це ніяк не пояснює, чому вона перериває відпочинок на пенсії й приїздить виступати сюди, у Ля Ферм.

Спираючись на паличку, старий чоловік із трудом наблизився до групи людей, що зібралися навкруг єпископа.

— Якщо дозволите, у мене, можливо, є відповідь на ваші запитання.

Вдалині почувся гудок поїзда. Усі підійшли до краю платформи й побачили, як він у кілометрі від станції виїжджає з-за рогу соснового бору. За кілька хвилин локомотив із металічним скреготанням почав гальмувати, проїхав повз них і зупинився. Усім, хто зібрався на пероні, явно нетерпеливилося привітати їхню знамениту гостю.

— Мадам, — сказав кондуктор, схиляючись до Еліс, — ви прибули до місця призначення.

Ентоні подав матері руку, щоб допомогти підвестися, але вона лишалася сидіти, погляд блукав по довколишніх пейзажах, які виднілися через вікно. Над головами натовпу Еліс шукала в пам’яті ту зустріч, яку їй приготували шістдесят два роки тому, коли вона була юною українською біженкою, яку привезли в концентраційний табір.

— Бабусю, — наполегливо мовила Дельфін, — час виходити з поїзда.

Вирвана зі спогадів, Еліс ніжно стиснула руку внучки, відмовившись від допомоги, підвелася й попрямувала до виходу, не випускаючи з рук скрипку. Мер, який піднявся у вагон, щоб привітати її, йшов назустріч і запропонував їй руку.

— Давайте вашу скрипку, — сказав він, — я понесу її для вас.

Скрипалька інстинктивно притиснула футляр до грудей і холодно глянула на зустрічальника. Згадавши, що він був тим, хто запросив її, а не солдатом канадської армії, вона віддала йому скрипку і подякувала за приязність.

— Добре пильнуйте її, — попросила вона, спираючись на запропоновану руку.

Під оплески натовпу вона зійшла з поїзда. Монсеньйор Енс чекав на неї біля сходів.

— Люди в моїй єпархії мають велику честь, що ви вирішили вшанувати їх своїм виступом у це Великоднє свято. Ви вже маєте наше визнання.

Він потиснув руку в рукавичці, яку подала йому артистка.

Еліс глянула довкола й посміхнулася присутнім. Потім підвела очі й пошукала знайомі місця в довкіллі, що відкривалося її погляду. Від колючого дроту, веж і хатин із кругляка не лишилося й сліду. Навіть малюсінька дерев’яна церква, куди запрошували грати під час її перебування у Спіріт Лейку, поступилася місцем іншій, кам’яній. Вона відчула, що почала тремтіти.

— Вам холодно? — захвилювався мер, чия увага була прикута до гості. — Ходімо, я відвезу вас своїм автомобілем. Ми поїдемо до церкви, де на вас із нетерпінням чекають.

— Я правитиму службу, — повідомив монсеньйор Енс, сідаючи біля неї в машину. — Мені допомагатиме мосьє кюре цієї парафії, який ласкаво запросив мене провести службу замість нього. Великдень у Ля Ферм ніколи не знав більшого успіху, як ваш виступ у тутешньому святому місці. Акустика тут, звичайно, поступається Вестмінстерській, та знайте, що ваша музика буде оцінена так само, як би була оцінена в соборі Лондона.

— Ви зробили нам величезний подарунок, мадам Ловенець, — наголосив мер, сідаючи попереду.

Трохи збоку з почервонілими від почуттів очима, літній чоловік, який знав Еліс, уважно дивився на неї, в глибині очей світилася ніжність. Короткими кроками, спираючись на паличку, він повільно йшов за автомобільним кортежем, що попрямував до церкви неподалік — на відстані кількох сотень метрів. У пам’яті старого також збереглися бараки, колючий дріт і вежі. Його спогади затьмарив жахливий сором, і з яким він був згодний, сором від того факту, що він брав участь у написанні однієї з найтемніших сторінок канадської історії на початку Великої війни.

Він останнім увійшов до церкви. У відблисках світла він побачив Еліс, яка стояла на хорах і вже приставила свою скрипку до плеча. Старий офіцер упевнився, що, незважаючи на її вісімдесят років, вона зовсім не втратила своєї елегантності. Артистка зіграла кілька нот, щоб налаштувати скрипку. Вона була задоволена. Правою рукою вона здійняла смичок і, заплющивши очі, майстерно провела ним. Такі ж свіжі, як джерельна вода навесні, перші ноти Аве Марія Шуберта злетіли під склепіння скромного храму. Присутні, що стояли в нефі, застигли, зачаровані віртуозністю скрипальки.

Ця музика нагадала літньому чоловіку, що принишк за колоною, деякі миті його молодості, коли сержантом він захищав тендітну українку, яку музика перетворювала на благодатну ікону. Олена Ловенець промайнула, як мандрівна зірка, небом Абітібі. На майже нескінченно малу хвильку його погляд зустрівся з поглядом артистки, у нього з’явилося відчуття, що вона впізнала його, та лише на мить. Вона знову заплющила очі й поринула в останні ноти Аве Марії.

Закінчивши твір, Еліс опустила смичок і на мить завмерла. Вибух аплодисментів був відповіддю на її виступ.

Її очі зустрілися з очима Ентоні. Він посміхався їй із першого ряду нефа. Ця дитина успадкувала батьківську посмішку, яка малювала йому ямочки на щоках. Захоплена виром життя, Еліс бачила, як шалено пролітають роки, та пам’ять про її таке дороге і заслужене кохання з часом не отримало жодної зморшки.

Доки монсеньйор Ґастон Енс ішов до вівтаря і розпочинав святкову месу, скрипалька розглядала присутніх, яких заливало сонячне світло. Сонячні промені, що витанцьовували на вітражах, заспокоювали її пам’ять. Літня дама відчула глибокий спокій. Вона мала рацію, коли приїхала до Спіріт Лейку. Її присутність тут полегшувала спогади про колишні страждання. В умиротворенні цього святого місця фантоми, що давно поселилися у її пам’яті, ставали прозорішими і, здавалося, збиралися розвіятися.

У кінці меси, коли єпископ промовив Ite missa est, благословляючи присутніх накладеним у повітрі хрестом, Еліс узяла свою скрипку. Як оду радості вона видобула перші веселі ноти Алілуя Генделя. Щасливі, що цієї весняної неділі вони переживають незабутні хвилини, віряни були вражені.

У церкві ще пливло відлуння останніх нот, коли монсеньйор Енс вийшов зі своєю гостею в супроводі Ентоні й Дельфін на ґанок, де й змішався з парафіянами, які там зібралися. З неприкритим задоволенням Еліс потискала простягнуті руки й смиренно приймала компліменти.

Раптом із натовпу відділився літній чоловік і, спираючись на паличку і злегка накульгуючи, підійшов до неї.

— Мадемуазель Олена, — звернувся він до неї, — ви пригадуєте мене?

Еліс аж підстрибнула. Вже давно ніхто не звертався до неї на її українське ім’я. Примружившись, вона придивилася до старого. Під час Аве Марії, на початку меси, вона подивилася в очі цього чоловіка, і уривок минулого торкнувся її пам’яті.

— Етьєн, — прошепотіла вона, — сержант Етьєн Лєпін, це справді ви?

Очі