Анджей Зем'янський - Солдати гріху, Анджей Зем'янський

дамам сісти десь подалі і попліткувати. Потоцька мало не вибухнула, але, мабуть, ця розмова мала відбутися наодинці.

– Перш за все, я хотів висловити свої найщиріші співчуття... – почав Вебер, коли, перекинувшись кількома словами з Елею, вони з Барським нарешті залишилися наодинці, але йому не дали закінчити.

– Не треба, – іронічно посміхнувся міліціонер.

На священика це не справило особливого враження. Він одразу перейшов до стилю, нав’язаного Марчіном.

– Чого ти хочеш? – коротко спитав він.

– Робиться жарко. Мало того, що все вказує на те, що наш опонент просто запанікував і починає діяти нераціонально, але він також має деякі дивні джерела інформації.

Вебер помітно скривився.

– Які дивні джерела інформації?

– Ви пам'ятаєте зустріч зі свідком? Майхржак розмовляв із ним у лісі, – продовжив Барський. – Відразу після цього того чоловіка вбили.

– Саме так. Важко повірити, що за ним стежили всі двадцять років.

– Дійсно.

– То звідки вони дізналися про зустріч?

Вебер зробив рух, ніби хотів поправити колоратку – комір священика. Оскільки її не було, він інстинктивно поправив комір сорочки.

– До чого ти ведеш? – досить агресивно запитав він.

– Зараз. Інформатора вбили не до зустрічі, а після неї. Коли Майхржак уже спокійно відійшов. Пожертвувати отриманою інформацією було менш важливо, ніж стежити за ним. На жаль для них, ми позбавилися хвоста, і вони знову опинилися в тумані.

– До чого ти ведеш? – знову повторив священик.

Барський проігнорував запитання. Йому страшенно хотілося запалити, але Німеччина – це вам не Франція. Запалити в такому вишуканому місці було абсолютно неможливо. Цю заборону, напевно, вже внесли в конституцію.

– Вони самі були в тумані. І гадки не мали, хто розслідує їхню справу.

– І не підозрювали своїх давніх ворогів – військових?

– Не знаю. Але не це важливо. Якимось чином вони вийшли на Майхржака, а військові не могли їм в цьому допомогти.

Вебер нахмурився.

– До чого ти ведеш? – повторив він утретє, але цього разу в його голосі було щось страшне, ніби передчуття поразки.

Барський відкинувся на спинку стільця й глибоко вдихнув. Потім повільно промовив:

– Як вони дізналися про Майхржака?

Вебер закрив обличчя руками. Сестра Юстина, яка спостерігала за ними здалеку, хотіла підбігти і допомогти священику. Але Потоцька схопила її за руку і змусила повернутися до свого коктейлю.

– Слухай, військові ніколи не бачили Майхржака. Про нього знали тільки ми і ви. Тож звідкіля стався витік інформації? Ні від мене, ні від Потоцької, виходить..

Вебер дістав носовичок і витер обличчя. Він усе ще мовчав.

– Припустімо гіршу можливість, – продовжив Барський. – Ця новина не витікала. Її було передано свідомо.

– Я ручаюся за своїх співпрацівників.

– Так. Безумовно. – іронічно посміхнувся Марчін.

– Коли ви кажете "співпрацівники", ви, очевидно, не маєте на увазі прибиральницю, електрика, комп’ютерщика… Так?

Вебер глибоко зітхнув. На мить йому хотілося пояснити, що прибирання робили черниці, але добре, що він в потрібний момент прикусив язика і не виставив себе на глузування. Барський дістав із кишені складений пожовклий папірець і поклав його перед собою. Як наживку.

– Але спочатку я хотів би сказати про інше.

– Так? – Вебер відвів погляд від пожовклого, складеного паперу.

– Те, що сталося, підтверджує, що у наших опонентів дійсно здають нерви. У вісімдесят дев'ятому я знищив їх протиотруту, технологію виробництва та документацію. Я викрав найкращого спеціаліста. Якого хотіли вбити. Замітаючи сліди. Ми поспішили, так.

– Так. Вони не очікували, що ти будеш там і влізеш у все це. Але потім, в результаті військової провокації...

– Мене знайшли, – закінчив Барський. – Мене вилікували і хотіли, щоб я відвів їх до Вуйчицького. Або до викраденої документації. І тут чудове викрадення пішло не так. Я припускаю, що всі служби якось переплітаються. Туди-сюди. Ледве, щоб трохи орієнтуватися в тумані. Тож вони дізналися, що викрадали не люди Агентства внутрішньої безпеки, не Центрального Слідчого Бюро, не армія і не Церква.

– Звідки вони могли знати, що це не Церква?

– Повторюю: у них є хтось від тебе. Не дуже велика шишка. Він чи вона не знає всього. Але довідується з крихт. І буквально вчора про нас дізналися. Тільки вчора.

Вебер важко зітхнув.

– Йдемо далі, – продовжив Барський. – Колишні військові руйнують економічні структури колишніх есбеків із чистої, непідробної помсти. Але ж ми, – повторив він в обличчя Веберу, – не ідіоти, чи не так? А ми не віримо в цю нісенітницю, чи не так?

– Це правда, – пробурмотів Вебер.

– Вони хочуть захопити P6 і все.

– Саме так. Слухайте, у восьмидесятих роках "державна" хімічна фірма, той клятий гірничий інститут разом з іншими структурами мусили відірватися від політики і змінити структуру. P6 більше не був потрібен як спеціальний політичний інструмент – вони просто не знали, що з ним робити. Армія закручувала їм гайки з очевидною метою, адже їхні служби на реальній сцені ще бралися до уваги. Їх фінансові махінації почали відстежувати. І хтось нарешті зрозумів, що P6 можна просто використовувати як димову завісу. Це гірше, ніж у дев'ятсот шістдесят третьому році – дестабілізувати країну, створити хаос, який дозволяв при оказії вбити тих, незручних, позамітати в офісах і закінчити складні справи. І ось куди все йде. Тому вони мене хотіли викрасти, тому у них, власне, здають нерви.

– Ти вважаєш, що... – Вебер на мить завагався. – Думаєш, вони випустять бестію?

– Тепер це точно. Натемно. Маю надію, щоб власне цього вони не зробили.

Настала тиша. Барський відчував спрагу, але він не хотів переривати розмову, кличучи офіціанта.

– Зверніть увагу, що вони нестримані. Спочатку вони хотіли вбити Вуйчицького, щоб позбутися свідка. Зарано.

– Він хотів виїхати за кордон.

– Під їхнім контролем. Але це не важливо. Потім вбили мене. Зарано. Вони роблять усе на крок вперед. Коли починається паніка, вони роблять істеричні рухи. Просто, щоб щось зробити. Будь–що, негайно, не дивлячись на те, що вони самі від цього програють. Це не західні фільми, де служби роблять кроки, передбачаючи пересування на кілька років наперед.

Вебер раптом усміхнувся.

– В цьому я згоден.

– Отож. А зараз, як видно, уних істерика.

Священик кивнув.

– Що ти хочеш від мене?

– Або у вас є адреса, де тримають бестію, або ви можете про це дізнатися.