Анджей Зем'янський - Солдати гріху, Анджей Зем'янський

причетна. Абсолютно ні до чого, що стосується справ світу цього... – він зробив паузу, щоб закінчити через мить – ... і особливо світу цього.

Вебер шанобливо схилив голову. Хоча для нього це було абсолютно недоречно, бо фактично блокувало будь–яку можливість допомогти воїнам гріха. Ну що він міг ще додати? Як завжди... Так закінчилася причетність Церкви до земних справ. Настав момент, коли пора було відійти. Раптом. Найбільш невідповідний момент, який нікому не приносить користі, нічого не вирішує, не закриває жодне питання. Просто завжди наставав момент, коли Церква раптом казала "ні". І це все. Все закінчилося, і крапка. Без жодного обговорення. У такі моменти Вебер злився. Тепер він звик. Адже ця інституція не витримала, бо приймалися поспішні рішення.

– О, ще одне... – єпископ зупинив священика на порозі.

– Так?

– До мене доходять якісь дивні чутки. Власне, навіть прохання про допомогу та посередництво. Звичайно ж, від найбільш важливих парафіян.

– І з якого питання вони турбують ваше преосвященство?

– Ось цього я не розумію. Мабуть у нас в єпархії є чорна черниця, шаманка чи донька африканського чаклуна. Ну, вона вночі ходить по лікарнях і зцілює хворих, покладаючи на них руки, – єпископ зупинився і зробив таку міну, ніби йому боляче.

– І, схоже, лікує ефективно.

Вебер намагався не коментувати почутого.

– Багато жінок, дружин людей, які підтримують нашу єпархію і фінансово, і... хм... політично, наполягають на зустрічі з цією чорношкірою черницею. Вони готові багато заплатити або підтримати, наприклад, реконструкцію чи ремонт церкви. Якщо тільки…

Вебер опустив очі, не бажаючи бачити збентеження на обличчі єпископа.

– Вам щось відомо про цю справу?

Ну так. Якби він відповів, що нічого не знає, то б прямо збрехав. Тому вибрав більш дипломатичну відповідь.

– Я займуся цією справою.

Потім пішов, зачинивши за собою двері. На жаль, цього разу секретаріат не виявився притулком спокою. Побачивши його, одна з сестер підвелася.

– Будь ласка, пане ксьондзе, в коридорі чекає чоловік. Каже, що хоче терміново бачитися з паном ксьондзом.

– Який чоловік?

– Жахливий! – сестра зробила таку міну, ніби побачила чудовисько.

Вебер злегка посміхнувся.

– Наскільки страшний? – злегка закепкував він.

– Мов Фредді Крюгер?

Він думав, що черниця не знає, про кого йдеться, але та здивувала його відповіддю.

– Крюгер ніщо в порівнянні з ним. Він схожий на того, порізаного з "Повсталого з пекла"!

Вебер мало не спіткнувся на порозі. Господи, що вони дивляться вечорами в своєму монастирі? І все ж чоловік, який піднявся зі стільця під вікном, побачивши його, мав справді жахливий вигляд. На його обличчі жахливий шрам тягнувся від коренів волосся, крізь брови, вниз по щоці і на щелепу. Контрастом до нього було неймовірно блакитне, штучне око, яким власник ніби пронизував співрозмовника. Незважаючи на те, що він не сказав ні слова, неможливо було проігнорувати його і зупинитися.

– Так? – Вебер проковтнув слину.

– Дзвонила Елька, – сказав Макабра. – Бажає зустрітися.

– Знаєте пане, я...

– На півдорозі. – Сержант не звернув уваги на таку дрібницю, як на намір співрозмовника щось сказати. Йому було байдуже. У нього самого було що сказати.

– Вона сказала, – не дав Макабра перебити себе, – що до того, про що ви маєте гадати, найкраще підходить венгеровська оправа.

Вебер напружив розум.

– Вагнерівська? – наважився запропонувати він.

– Я ж власне і казав, що вагнерівська. Що означає Байрейт.

Похмурий співрозмовник простягнув священику аркуш паперу з кількома групами цифр, що позначали довготу і широту. Потім розвернувся і рушив до виходу.

– І вирушай, краще за все, негайно, – крикнув він, не обертаючись.

Німецькі шосе справили на Барського велике враження. Навіть не самі дороги, хоча в травні, в мінливу погоду, в дощі і сонці, вони виглядали справді неймовірно. Але найбільше його зачарувала культура водіння, тобто відсутність хамства. Навігація, хоч і німецькою мовою, працювала ідеально, знаходячи найкращий виїзд на Байрейт, а потім ведучи їх вузенькими вуличками. Хоча, побачивши вивіски, у Марчіна склалося враження, що він якось обійдеться і без комп’ютера.

Потоцька зупинилася на стоянку під великими деревами в бічній вулиці. На всякий випадок, якщо вона не зможе знайти дорогу назад, вона дістала навігаційний комп’ютер з машини та взяла його з собою.

– В поліції щось знають? – з цікавістю озирнувся Барський. Атмосфера міста була неповторною.

Потоцька перевірила свої есемески. Жодних новин. Єдине, що вони знали наразі, це те, що Майхржак загинув у автокатастрофі, розчавлений великою вантажівкою. З такими травмами важко сказати, чи допомагав йому хтось ломом після аварії чи раніше. Лом – ідеальний інструмент. Кожен постріл із пістолета (навіть, будучи п'яним, в якості акту сімейної помсти) відразу ж насторожить всю громадську думку і всіх журналістів. А лом? Смішно. Кому різниця, Лешек Юрка чи Тадек Геня? Вдарили і все.

Однак ця констатація не допомогла вирішити просту проблему: чому Майхржака вбили. Їх намагалися налякати? Ніякого сенсу. Саме тоді була б використана вогнепальна зброя, переважно кулемети, що поставило б Потоцьку в скрутне становище, розголошуючи справу, паралізувавши таким чином можливість будь–якого кроку. І що? Ви хотіли чогось дізнатися у Майхржака? То чому, в біса, його вбили? Скоріш б, його викрали. Яка може бути мета такого химерного вчинку? Позбутися свідків? А свідком чого став Майхржак? Що він мав у своєму розпорядженні? На жаль, відповідь була лише одна. Найгірша. Саме так робить той, хто потрапив у пастку. Це дія того, за ким полювали, поставили біля стіни, заставили робити істеричні рухи. "Бестію" без протиотрути може використати лише хтось, наляканий до краю. А такий найгірший, тому що непередбачуваний.

Потоцька звернула на широку дорогу, вимощену бруківкою, що вела до якоїсь брами. З обох боків були розкішні ресторани. Напевно, вони приймали публіку вагнерівських фестивалів, але зараз, як свідчать рекламні банери, не гребували грошима простих туристів, пропонуючи величезні знижки.

Вони перевірили географічні координати. Зустрілися в ресторані на лівій стороні вулиці. Отець Вебер і сестра Юстина вже чекали, доводячи, що пунктуальність має бути такою ж важливою католицькою рисою, як і побожність. Обидва в цивільному вбранні, яке ідеально підходить цьому місцю.

Багатий, добре одягнений плейбой і його сексуальна дівчина. Потоцька та Барський, трохи втомлені останніми поневіряннями, нагадували учасників університетських протестів шестидесятих років, коли надмірна увага до зовнішності була не головною справою.

Отець Вебер швидко встановив ієрархію питань і важливість співрозмовників. Він запропонував