Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

шанобливо падали ниць, особливо коли він підіймав над головою жахливий Некрономікон, який взяв із собою; і я кланявся з усіма, бо на це свято мене покликали голоси моїх предків. Тоді старий подав знак ледь зримому у темряві флейтисту, і тихе, низьке й одноманітне завививання його флейти враз зазвучало гучніше і в іншому ключі, раптово пробудивши у мені несподіваний і незрозумілий страх. Приголомшений, я повалився на вкриту лишайниками землю, охоплений страхом не з цього і не з будь-якого іншого світу — мене скував страх, породжений божевільними міжзоряними просторами.

З невимовного мороку потойбіч гнилісних відсвітів холодного вогню, з безмежних ліг[105] Тартару, якими неквапно котить свої маслянисті води річка, нечутно і неочікувано прилинула зграя приручених і вишколених крилатих покручів, яких жодне ясне око не зможе узріти, яких жоден здоровий глузд не зможе осягнути. Це не були ані ворони, ані кроти, ані канюки, ані мурахи чи вампіри, ані спотворені людські істоти; вони були чимось, чого я не можу та й не повинен згадувати. Вони незграбно прочалапали, частково спираючись на лапи з перетинками, частково — на перетинчасті крила[106]; і коли наблизилися до святкової юрби, постаті в каптурах стали перехоплювати їх, сідаючи верхи, і один за одним вирушали уздовж темної річки, у страхітливі нори і діри, де отруйні джерела живлять жахливі і не бачені ніким водограї.

Бабця, що пряла, зникла разом з юрбою, але старий залишився, бо коли він подав мені знак осідлати тварюку і вирушати з іншими, я відмовився робити це. Я звівся на ноги і побачив, що аморфний флейтист пощез, але дві ті істоти терпляче стояли біля нас. Після того, як я навідріз відмовився їх сідлати, старий дістав табличку зі стилусом і написав, що він справді посланець моїх предків, які заснували культ вшанування Йолю у цьому прадавньому місці; і було провіщено, що одного дня я повернусь, і що ще належить здійснити найпотаємніші містерії. Він написав це все старовинними літерами, а побачивши, що я все ще вагаюся, витягнув зі складок своєї широкої накидки перстень з печаткою і годинник з моїм родинним гербом на обох, щоб довести, що він той, за кого себе видає. Але то був страхітливий доказ, бо з архівних паперів я знав, що цей годинник поховали з моїм прапрапрапрапрадідом у 1698 році.

Тоді старий відкинув каптур і вказав мені на родинну схожість наших облич, але я лише здригнувся, бо ж був упевнений, що його обличчя — просто воскова маска. Тварюки почали нетерпляче дерти лапами лишайник, і я побачив, що старому також уривається терпець. Коли одна з істот перевальцем почвалала було геть, він рвучко повернувся, щоб її спинити, і через цей різкий рух воскова маска зсунулася з того, що мало б бути його головою. А тоді, через цей жах, який затьмарив усе, що я досі бачив, поки ми спускалися кам’яними сходами, я кинувся у гидотну підземну річку, яка котила свої води до морських підводних печер; я кинувся у гнилісні соки прихованих жахів землі, поки мої збожеволілі крики не накликали на мене всі ті кровожерні легіони трупів із земних глибин.

У лікарні мені розповіли, що мене, геть закляклого, знайшли на світанку у гавані Кінґзпорта, я вчепився в уламок щогли, який мені послав випадок. Мені сказали, що, судячи зі слідів на снігу, минулої ночі я повернув не туди на гірському роздоріжжі і впав зі скелястого берега на Орандж-Пойнт. Мені нічого було відповісти, бо все було не так. Все було обманом, навіть широкі вікна, які виходили на море дахів, серед яких хіба кожен п’ятий був старовинним, звуки трамваїв і автівок на вулицях унизу. Вони наполягали, що я у Кінґзпорті, а я не міг заперечити. Дізнавшись, що лікарня стоїть неподалік старої церкви на центральному пагорбі, я геть втратив тяму, і тоді мене перевели в лікарню Святої Марії, до Аркхема, де мені могли забезпечити кращий догляд. Там мені сподобалось, бо й лікарі були значно ліберальніші, вони навіть посприяли, щоб я зміг отримати копію, зняту з примірника проклятого Альхазредового Некрономікона, який дбайливо зберігався у бібліотеці Міскатонікського університету. Вони казали щось про «психоз» і сходились на тому, що мені треба викинути з голови будь-які нав’язливі ідеї.

Тож я прочитав той жахливий розділ і здригнувся — його зміст не був для мене новим. Я читав цей розділ раніше, хай би про що там свідчили мої сліди на снігу; і краще й справді забути, де я її бачив. Не було нікого, принаймні наяву, хто міг би нагадати мені про це, але мої сни були сповнені жаху через фрази, які я не наважуюся вимовити. Я процитую єдиний абзац, перекладений, наскільки це мені вдалося, з грубої латини:

«Найглибші печери, — писав божевільний араб, — незміримі для зрячих очей; їх дива незвичні і жахливі. Проклята земля, де мертві думки оживають у нових і дивних тілах, і злий той розум, що не міститься у жодній голові. Мудро казав Ібн Шакабао, що благословенна могила, в якій не лежить чаклун, благословенне те місто вночі, чаклуни якого перетворилися на попіл. Бо здавна відомо, що продана дияволу душа не квапиться покидати смертну плоть, але вигодовує і вчить черва, що її пожирає, аж доки із тліну не зрине жахливе життя, і тоді позбавлені розуму трупоїди із земних глибин хитро вбираються воском, щоб дошкуляти землі, і кількість їхня непомірно зростає, зачумлюючи і отруюючи її. Великі нори прориваються там, де вже існують земні пори, і вчаться ходити істоти, природжені повзати».

Покинутий будинок

I

Навіть найбільші жахіття нерідко мають іронічний присмак. Іноді іронія вплітається безпосередньо у ланцюжок подій, іноді ж прозирає лише у їх випадкових зв’язках із певними місцями чи особами. Для ілюстрації останнього різновиду чудово пасуватиме випадок, який трапився у старовинному містечку Провіденс, куди наприкінці сорокових, бувало, заїздив Едґар Алан По[107], без особливого успіху сватаючись до обдарованої поетеси, пані Вітмен[108]. По зазвичай зупинявся у «Садибі» на Бенефіт-стріт, — цей готель колись називався «Золота Куля», і під його дахом ночували Вашинґтон, Джеферсон та Лафаєт[109], — а його улюблений прогулянковий маршрут пролягав на північ тією ж вулицею аж до будинку пані Вітмен і далі до сусіднього пагорба, на якому стояла церква Святого Іоана з прилеглим цвинтарем, який просто зачаровував письменника величезною кількістю могил вісімнадцятого століття.

Іронія ж полягає ось у чому. Під час своїх постійних прогулянок найбільший у світі майстер жахливого і незвичного не раз проходив повз такий собі будинок на східному боці вулиці; занедбана, старомодна будівля стояла на крутому схилі пагорба, до неї прилягав запущений двір, який існував ще відтоді, коли довколишні землі були справжнім пустирем. Здається, він ніколи не говорив і не писав про цей дім, немає жодних доказів того, що він його взагалі помічав. А все ж цей будинок в очах двох людей, які володіють певною інформацією, зрівнявся, а то й перевершив жахливі фантазії генія, який у своєму незнанні так часто проходив повз нього. Він і донині перевершує, спідлоба роззираючись довкола, як символ усього невимовно жахливого.

Будинок був — і, якщо на те пішло, і досі є — такого типу, який неодмінно привертає до себе увагу. Спершу це була ферма чи якась