Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

глузду; але я облишив книгу, коли мені здалося, що я почув, як зачиняється одне з вікон навпроти лави з високою спинкою, так, ніби до цього його непомітно відчиняли. Потім почулося скрипіння, але це вочевидь не був звук прядки. Втім, я можу і помилятися, бо стара пряла швидко і старанно, аж ось старовинний годинник вибив годину. Після цього у мене зникло відчуття, ніби на лаві хтось сидить, і я продовжив уважно, хоч і не без остраху, читати, аж доки не повернувся старий, взутий і одягнений у вільного крою старомодний костюм, і сів на ту саму лаву, так що я не міг його бачити. То було направду нервове очікування, а блюзнірська книга у моїх руках лише посилювала напругу. Коли вибило одинадцяту, старий підвівся, підійшов до величезної різьбленої скрині, що стояла в кутку, і дістав звідти дві накидки з каптурами; одну з них він одразу накинув на себе, а іншою обгорнув стару жінку, яка закінчила своє одноманітне прядиво. Тоді вони обоє рушили до вхідних дверей; жінка помітно накульгувала, а старий, взявши ту саму книгу, яку я читав, дав мені знак іти за ними і насунув каптур на своє чи то незворушне обличчя, чи то маску.

Ми вийшли у безмісячне, звивисте плетиво вуличок неймовірно давнього міста; тим часом у зашторених вікнах один за одним уже гасли вогні, а Великий Пес [101]осявав натовп постатей у накидках із каптурами, які тихо випливали з кожних дверей і вливались у монструозну процесію, що рухалась вулицями, минаючи скрипучі вивіски і старомодні фронтони, очеретяні дахи і ромбічні віконця; стікаючи вниз крутими провулками, де поруйновані хати перехняблено налягали одна на одну; а далі ковзали відкритими подвір’ями і церковними дворами, і ліхтарі, що гойдалися на вітрі, здавалися потойбічними п’яними сузір’ями.

Серед цих мовчазних юрб я все йшов услід за своїм безголосим провідником; мене зусібіч штовхали ліктями, які здавалися неприродно гнучкими, я сам натикався на незвично м’які груди і животи; за увесь цей час я не розгледів жодного обличчя і не почув жодного слова. Вище, вище, вище здіймалися моторошні колони, і тут я побачив, що всі вони зливаються, ніби опиняючись у фокусі божевільного плетива вулиць, на вершині пагорба у центрі міста, де височіла велична біла церква. Я бачив її з дороги, коли дивився на Кінґзпорт у щойно запалій темряві, і від її вигляду мене проймав дрож, бо здавалося, що сам Альдебаран застиг на її гострому примарному шпилі.

Церква стояла на відкритій місцевості: з одного боку було кладовище, а з іншого — подекуди брукована площа, з якої вітер поздував майже увесь сніг. Площу оточували неймовірно давні будинки із гостроверхими дахами і нависаючими фронтонами. Освітлюючи зловісний ландшафт, вогники поминальних свічок[102] витанцьовували над гробницями, які на диво не відкидали тіней. За церковним двором, де не було будинків, відкривався вид на протилежний бік пагорба, і я бачив відблиски зірок у дзеркалі заводі, місто ж було невидиме у темряві. Лише раз у мороці серед заплутаних вулиць зблиснув ліхтар, вихопивши юрбу, яка безмовно запливала у церкву. Я чекав, доки всі втягнуться у чорне провалля входу, а потім — доки надійдуть ті, що відстали. Старий смикав мене за рукав, але я вирішив зайти останнім. Нарешті я зайшов після зловісного старого і бабці-прядильниці. Переступивши поріг і опинившись у цьому храмі, сповненому незнаної пітьми, я озирнувся, щоб ще раз поглянути на двір, де освітлення церковного двору кидало слабкий відблиск на бруковану вершину пагорба. І тоді я затремтів. Хоч вітер і здув майже весь сніг, на доріжці за дверима все ж біліли кілька клаптиків; і за цю мить, коли я поглянув через плече, моїм втомленим очам здалося, що юрби людей, які допіру пройшли, не залишили там жодного сліду, і що там навіть немає моїх власних слідів.

Церква ледве освітлювалась ліхтарями, бо більша частина натовпу вже покинула її. Люди рухалися бічною навою між рядами високих лав до люка підземелля, який просто перед кафедрою огидно зяяв порожнечею, і безгучно зникали там. Я почав бездумно спускатися вичовганими сходами всередину темного, задушливого склепу. Хвіст цієї нічної процесії страхітливо звивався, а дивлячись, як він вповзає до похмурого склепу, я жахався ще більше. Тоді помітив, що у підлозі гробниці є прохід униз, до якого заходила ця юрба, і за мить разом з усіма я вже спускався зловісними східцями з неотесаного каменю; вузькі спіральні сходи були вологими і відгонили чимось дивним, вони безкінечно закручувалися вниз, у нутрощі пагорба, повз одноманітні стіни, складені з зіпрілих каменів, вкритих потрісканим тиньком. Це був мовчазний, неймовірний спуск, і вже минуло чимало часу, коли я зауважив, що стіни і сходи змінилися, стали ніби витесаними із суцільного каменю. Найбільше мене непокоїло те, що незлічимі кроки не породжували жодного звуку чи відлуння. Спуск тривав уже вічність, аж нарешті я побачив кілька бічних проходів чи то нір, які вели з незвіданих глибин темряви у цю шахту опівнічної містерії. Невдовзі їх стало напрочуд багато, цих бісівських катакомб, що таїли в собі невідому загрозу; різкий запах тліну, що линув з них, став майже нестерпним. Я розумів, що ми вже мали б спуститися вниз через усю гору і опинитися нижче рівня самого Кінґзпорта, і здригнувся від думки про те, наскільки стародавнім має бути це містечко і наскільки воно поточене червами підземного зла.

Тоді я побачив відразливе мерехтіння тьмяного світла і почув ледь вловиме плюскотіння вод, які ніколи не знали сонця. Я знову здригнувся, бо мені не подобалось те, що принесла із собою ця ніч, і всередині мене зринуло гірке бажання, щоб предки не заповідали мені з’явитись на цей прадавній ритуал. Коли прохід і східці поширшали, я почув інший звук — тоненький, плаксивий перелив тендітної флейти; і тут переді мною раптово відкрився безмежний обшир підземного світу — розлоге, поросле грибами узбережжя, освітлене стовпом хворобливо-зеленавого полум’я, що виривалося з його надр, омите маслянистими водами широкої річки, яка плинула зі страшних і незнаних безодень, щоб влитись у найчорнішу затоку незапам’ятного океану.

Непритомніючи і хапаючи ротом повітря, я дивився на диявольський Еребус отруйних грибів, лепрозні вогні і огидні води, я бачив, як юрби у накидках ставали півколом перед вогняним стовпом. То був воістину Йоль, старіший за людство і який переживе людство; первісний ритуал сонцестояння, провіщення приходу весни з-поза сніжних обріїв; ритуал вогню і вічної зелені, світла і музики. І в цьому стигійському[103] ґроті я бачив, як мої супутники здійснюють ритуал, поклоняючись величному полум’яному стовпу, вкидаючи у темні води пригорщі гидотних рослин, які зеленаво зблискували хлорним вогнем. Я бачив усе це, а також бачив щось аморфне — воно сиділо навпочіпки віддалік від світла і пронизливо насвистувало на флейті; і крізь ці звуки мені вчувалося приглушене лопотіння крил у нудотній темряві, в якій годі було щось розгледіти. Але найбільше мене лякав стовп полум’я, який палахкотів, немов вулкан з бездонних і незміримих глибин, не відкидаючи жодних тіней, як то належало б нормальному вогню, вкриваючи поросле селітрою каміння огидною, отруйною мідянкою[104]. У всьому кипучому полум’ї не було і крихти тепла, лише липкий холод смерті і тліну.

Старий, який мене сюди привів, зараз звивався перед цим жахливим вогнем, виконуючи якісь ритуальні рухи, звернені до півкола людей, до яких він стояв обличчям. У певні моменти ритуалу вони