Зигмунт Мілошевський - Безцінний

Тож зайшли.

Оселя всередині також мала вигляд польського маєтку, хіба що жахливо занедбаного. Сама архітектура холу з хрещатим склепінням, сходами й виходом на оточене колонадою подвір’я ще зберігала сліди розкоші, але не більше. Стару дерев’яну підлогу було замінено на дешевий лінолеум, нижня частина стін була вкрита зеленим захисним покриттям, замість люстр висіли фабричні лампи в заґратованих каркасах. Під стінами стояли крісла, з’єднані по троє, наче їх винесли з якоїсь старої кінозали. Картина занепаду та зневіри, мабуть, власник вирішив, що немає сенсу ремонтувати старий замок, легше збудувати новий готель із бетоніту й фанери, а пам’ятку використати як склад для мотлоху й квартири для обслуги готелю.

Анатоль намагався уявити собі Корвін-Мілевського в цьому інтер’єрі рівня дешевого молодіжного хостелу, однак йому бракувало уяви.

Може, коли побачать інші приміщення. Кабінет, бібліотеку, танцювальну залу. Хоча їх, напевно, давно поділено на маленькі комори, перетворено на складські приміщення чи камери схову.

Відчув утому. Неможливо знайти щось у будинку, який протягом кількох десятків років був жертвою народної демократії. Мабуть, повидирали навіть дроти зі стін, що вже казати про документи й пам’ятки, про картини навіть не згадуючи.

— Желько працює в колонній залі, — повідомила Венді, а Анатоль уявив собі величезний стіл з нержавіючої сталі, з обох боків нагромаджені гори людського м’яса, біля стін припнуті кайданами жертви на різних стадіях позбавлення життя. І Желько в окулярах на носі сидить згорблений і шиє предмети галантереї з людської шкіри. «Не вистачило на пасок», — якоїсь миті каже він і багатозначно дивиться на ледь живу жертву, до неї ця інформація доходить з певним запізненням, і тоді вона починає несамовито кричати.

Венді прочинила двостулкові високі двері, колись, мабуть, гарні, нині зафарбовані олійною фарбою, яка відставала пластами, відкриваючи старі нашарування. Гукнула щось, що, напевно, означало «любий, є матеріал на абажури».

Зайшли всередину.

Зала була порожня, не рахуючи стільця, великого письмового столу і старої друкарської машинки на ньому. З двох боків громадилися стоси паперу, що утвердило Анатоля в переконанні, що Желько не письменник, а навіжений графоман, переконаний, що творчість проходить через нього і перетворюється на витвір. Письменнику необхідно мати майстерню, а не претензійну музейну експозицію.

— До машинки підходити не можна, — шепнула Венді.

Анатолеві не потрібно було підходити, він і так бачив, що було написано на всіх аркушах. All work and nо play makes Zeljko a dull boy.

Зашуміла спущена у вбиральні вода, скрипнули двері й Анатоль вкотре повторив собі, що результат сутички письменника з командосом може бути тільки один.

Помилявся.

Двері розчинилися навстіж, і на порозі з’явився хорватський письменник. Анатоль підсвідомо очікував побачити агресивного невротика, худорлявого жевжика з чорним волоссям, вузькими устами і світлими, надто часто кліпаючими очима. Жевжика в картатій сорочці, який повірив, що коли він митець, то йому можна все, і тому тримає двадцять другий калібр, запхнутий ззаду за пасок штанів.

Тим часом у дверях стояв хорватський велетень, двометровий лисий здоровань із довгою чорною бородою та ручиськами, що нагадували лопати для згрібання снігу. Розчавив би ними Анатоля, як пряникового чоловічка, ще до того, як той устиг би повідомити, що він є натренованою в казармах НАТО машиною для вбивства.

На щастя, був налаштований приязно.

— Роззирніться, — сказав він, коли йому пояснили мету візиту. — Ви з Польщі, добре знаєте долі аристократичних маєтків. Дитбудинки, літні табори, зерносховища, колгоспи, у кращому випадку бібліотеки, будинки культури або місцеві музеї, присвячені війні. Нічого тут немає.

— Венді казала, що ти багато ходиш цими приміщеннями. Ти точно нічого не бачив?

Велетень обдарував дружину поглядом, у якому зачаївся мовчазний осуд, але тут-таки заусміхався, коли Чарлі з розгону вдарився всім тілом у його черево завбільшки з невеликий Фіат. Хорват сидів, розставивши ноги, на табуреті, а хлопчик здалеку розганявся й щосили бехав у живіт тата, відскакуючи від нього, як м’яч. Ця забава, здавалося, неабияк тішила обох.

— Люди, зрозумійте, про це ніхто не дбав. Я бачив старі гімнастичні матраци, бачив металеві ліжка з облупленою емаллю. Бачив картонні коробки, повні старих рахунків, кахляні плитки, що відпадали від стін, і щура завбільшки з кота. Він був старий, сивий і повільний, я уявлення не маю, скільки живуть щури, але цей був, либонь, найстарішою пам’яткою, яку я тут бачив. В адміністративних приміщеннях є ще письмовий стіл, подібний на столи із сімдесятих, такий самий, як оцей, що стоїть тут. Жахлива річ, створена разом зі стільцем спеціально для того, щоб забезпечити людям захворювання хребта. Це навіть логічно з точки зору тоталітарної влади. Навіщо темному люду читати й писати, ще, чого доброго, йому до голови прийдуть занадто мудрі думки.

Анатоль з Лізою обмінялися стомленими поглядами. Марнували час.

— Запитайте в мерії міста, — запропонував велетень Желько. — Може, туди потрапили якісь архіви, старі документи. Я б вам допоміг, але перебуваю у важливій точці. Мій герой, який досі не міг відрізнити сон від реальності, зрозумів, що тільки насильство дає відчуття дійсності. Лише насильство дозволяє йому впевнитись, чи є те, що діється, правдою. Тому він мусить щоразу ставати гіршим, мусить весь час чинити зло.

— Дуже цікава ідея, — пробурмотіла Ліза.

— Правда? — зрадів письменник. — Я назвав це «Біль істини страждання».

Анатоль не знав, що сказати, тож тільки кивнув головою. Відчував розчарування, хоч не повинен був. Сподівання, що знайдуть щось у місці, де Мілевський закінчив господарювати майже сто років тому, були, звичайно, безпідставними.

Роззирнувся по приміщенню, що називалося дзеркальною залою, охрещеною так напевно тому, що старі колони було вкрито пластинами дзеркал за модою дансингів вісімдесятих років. Антураж не додавав приміщенню краси, але й до того воно мало бути досить звичайним.

Зупинився на цьому слові. Звичайне. Після розповіді Лоренц очікував усього, окрім звичайності. Уявляв собі романтичний замок з вежами, баштами й таємничими переходами, де гостей зустрічає могутня статуя графа. А потрапив до звичайнісінького палацу, в якому все було нормальне й нудне. І це був не лише ефект соціалістичної перебудови. Чому несамовитий граф вирішив збудувати таку нудну оселю?

Кремезний майстер болю, страждання й насильства промовисто глянув на годинника, даючи їм зрозуміти, що аудієнція добігає кінця.

— Шкода, — сказала Ліза. — Може, справді спробуємо в містечку.

— Чарлі, ходімо. — Венді простягнула руку хлопчикові, який притьмом відскочив у протилежний бік, заохочуючи себе бігти швидше войовничим агуканням.

Желько щось коротко кинув хорватською, на що Венді відповіла кількома фразами, в яких було стільки втоми й страждання, що якби велетень більше прислухався