Анна Мінаєва - Академія Червоної корони. Навчання, Анна Мінаєва

Глава 25.2

— Якщо ти так хочеш, щоб я тобі вірила, краще розкажи про свої мотиви, — сказала я, залишившись стояти.

— Нас у сім'ї було троє, — почав він, проігнорувавши мою останню фразу. — Мій старший брат Ніраг та сестричка — Рита. Вона була мене молодшою ​​на три роки. І якщо ми з братом йшли стопами батька, пізнавали некромантію, то Рита більше віддавала перевагу цілительству. Їй подобалося лікувати, а не піднімати мерців та розмовляти з духами. Ріті було лише шістнадцять, коли вона пішла на міський ярмарок. Знаєш, таку, де багаття горять до світанку, завжди багато приїжджих купців та солодощів. Рита любила такі місця. Їй там подобалося більше, ніж у замку. Там з нею і сталося лихо.

Ріхтан на мить замовк, потім стиснув кулаки і продовжив.

— Їх було троє. Мандрівники, ошуканці та злодії. Вони дезертували з армії королівства Гаранти, не хотiли брати участь у війні з Імваларом. Їм сподобалася молода симпатична дівчина. І ці виродки її зґвалтували. Силком потягли у підворіття і просто використали. Рита повернулася додому під ранок, брудна, заплакана. Зачинилась у своїх покоях, нікого до себе не підпускала. Ані мене, ані брата, ані батьків. Вона жартувала, намагалася здаватися привітною. Але закрилася у собі. А потім... потім вона зламалася. Не змогла упокоритися з минулим. Зстрибнула з вежі замку, залишивши записку, що вибачила тих потвор, що любить нас... Але не може жити в такому світі.

Чоловік різко встав, глянув на мене, на мить підібгав губи, а потім вимовив:

— Я не зміг її врятувати. Не зміг захистити. Я був слабкий і молодий. Я не знав, як їй допомогти. І знаєш, Лорі, таких дівчат, як Ріта, дуже багато. Багато дітей, які залишаються без батьків при живих батьках та матерях. Багато людей, що втратилися, ельфів, орків, гоблінів… Для таких, як вони, я і створив орден. Щоб допомогти тим, хто не може допомогти собі. Для тих, хто опинився у скрутному становищі. Яким нема до кого більше звернутися. Я хочу віддати данину Риті. Попросити у неї в такий спосіб вибачення. Хоча вона б ніколи не стала злитися чи звинувачувати ні мене, ні брата, ні батьків. Вона навіть цих потвор пробачила! І тому…

— Ти не повинен був мені це розповідати, — я зробила крок до чаклуна і поклала руку йому на передпліччя. — Це жахливо. Мені дуже шкода трою сестру.

— Не жалість потрібна, — похитав головою некромант. — А сила. І у тобі ця сила є. Дай бій тим, хто намагається тебе зламати. Хтось намагається вписати тебе в рамки. Зараз ти боїшся. Та хіба ж боявся твій батько, коли стільки років захищав свою сім'ю? Боявся твій брат, вирушаючи до імперського гарнізону? Вони всі хотіли когось захистити. Комусь допомогти. Допоможи спершу собі. А якщо захочеш, то орден дасть тобі можливість допомогти й іншим.

Я мовчала кілька довгих секунд. Сперечаючись сама з собою, сама з собою погоджуючись. І нарешті ухвалила рішення. Остаточне та безповоротне.

— Одна дівчина назвала мене своєю нарою, — сумно усміхнулася я. — Сказала, що бачить у мені бійця. Я не можу підвести її віру. Ходімо, Ріхтане. Мені справді потрібний захист від Хамарта. І я буду вдячна, якщо ти зможеш його надати.

Чаклун смикнув куточком рота і простягнув мені долоню:

— Не я, а орден. Нам треба піти подалі від табору. Це найсильніша магія.

— Тоді нам у той бік, бо з іншого починаються території саламандр.

Чоловік кивнув, дочекався, поки я вкладу свою руку в нього і попрямував у вказану сторону. Ноги вязли в піску, світла від невеликого магічного світлячка не вистачало. Але я вперто йшла слідом. Ішла і згадувала фразу батька, яку він сказав на одне зі свят. Тоді ще була жива мати. Тоді ми були щасливою родиною. І тато промовив слова, які вiдблися в моїй пам'яті.

— Для щастя потрібен ризик, — тихо повторила я собі під ніс і посміхнулася.

Ти маєш рацію, тату. Я весь час ризикую і ходжу за межею. І за всіх проблем не можу сказати, що нещасна.

— Можемо зупинитися тут, — Ріхтан завмер на вершині однієї з дюн, озирнувся. — Ти точно готова? Лорі, в орден варто вступати лише з добрими намірами.

— Готова, — твердо відповіла я. — Що потрібно робити?

— Магію довкола треба прибрати, вона може завадити. На коліна, — скомандував він, погасив світлячок і першим опустився на пісок. Я наслідувала приклад некроманта. — Повторюй за мною. Я, леді Лорейн Атрікс, зрікаюся того, що нав'язує мені рідна держава та її правитель.

— Я, леді Лорейн Атрікс...

Я повторювала за чоловіком кожне слово. Зреклася законів імперії, слів імператора. Зрікалася тих обов'язків, які мені нав'язувалися проти волі. Але не зреклася сім'ї та обов'язкiв перед нею. Не зреклася друзів і того, що пов'язувало мене з іншими жителями Імвалара. Ні, я приносила власну клятву ордену Захисників. І відчувала, що все роблю правильно.

— Вставай, — Ріхтан підвівся і подав мені руку. — Зараз буде боляче. Але це знак того, що магія спрацювала правильно.

Не знаю, чи бачив він, як я кивнула. Все ж таки темінь була така, що я і ніс свій розгледіти не могла.

А некромант ступив ближче, я відчула його подих на своєму волоссі, руки на плечах. Замружилася. І вже наступної секунди тіло прошила вогненна хвиля болю.

Дотик до фенікса не йшов у жодне порівняння з тим, що я переживала зараз. Я ніби сама зараз була феніксом. Очищувалась вогнем. Проходила через тортури, щоби переродитися і стати краще. Сильніше. Стати тією, ким я завжди хотіла бути.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍