Ольга Кобилянська - Через кладку, Ольга Кобилянська

- Гадаєш, мені це мило, як кожний з знайомих приходить і цвірінькає мені в вічі, що ось то вона була тією, котра з-поміж цілого гурту знайомих і чужих вибавила мене одна від смерті; якраз вона, до котрої не відчувала я ніколи особливішої симпатії, хоч, може, іноді (я признаю це) в дечім я й не мала слушності, і вона, може, й дійсно ліпша, як я думала. А що «чистий рахунок - це найкращий приятель», цього, може, не заперечиш і ти!

- Я щонайменше, мамо. - відповів я і з тими словами обернувся від обох женщин насилу, щоб не кинути того всього, що тиснулось мені в тій хвилі на уста, згадавши її вчинок, їм обом у вічі. Замість того почав я по хаті ходити.

О, який слушний, неомильний був той інстинкт, що здержував дівчину від зносин зо мною, а з тим - і з моєю ріднею. Який неомильний, а який і оправданий заразом! «Внутрішньо ми й так усе ж таки відділені на все», казала мені. Чи не так?

І справді.

«Чистий рахунок - найліпший приятель», повторив якийсь голос у мені материні слова. «Чи й тоді, мамо, як брали ви лихварські проценти, не дозволені законом, від батька сім'ї, а по його смерті від вдовиці й роками від дівчини-сироти, щоб вдоволити свою жадобу й ненаситність за золотом, чи й тоді?» Але цього питання, що горіло в моїй душі, я не поставив голосно. Вона була реконвалесцентка, і на якийсь час я мусив ще багато уступати їй. Я всміхнувся гірко, затиснув уста, і жодне слово не перейшло мої вуста. Ніколи не була моя мати (о, як гірко!) здібніша почути правду з уст своєї дитини більше, як нині, як саме в хвилі, коли чулась довжницею тої, котру брала немилосердно своїми вустами й серцем перед моїми очима під ноги.

Ніколи більше.

Але вона була моя мати, і я втопив ту гірку правду в глибині своєї душі. Не їй одній мусив я заощадити хвилі пониження, котрі заслужила перенести. Не їй одній.

Але й тої, другої, що зносила кривду роками, мовчала, здавлюючи її гордо в своїй молодій душі, не хотів я наражати на бурхливі й болісні моменти. І її також ні. Вона була вже моя. Її слово, що останеться мені вірною, було для мене невідкличне, святе. І від тої хвилі я сторожив над нею. Горе тому, хто б був посмів доторкнутися її хоч би одним образливим словом.

- Але як же, Богдане? - обізвалася наново Дора, наколи я, потонувши в думках, гамуючи своє до крайності схвильоване нутро, ходив по кімнаті й майже не зважав на обох присутніх. - Як же скінчимо цю справу? Вона й так через байдужість самої інтересованої затягнулася довше, як нам пожадано. А й ти сам, коли б не був цими днями такий розсіяний, був би вже давно замітив, що пакунок, що лежить більше як тиждень у твоїй кімнаті, має інше призначення, як перележувати в тебе!

По моїм лиці перебігла гаряча краска сорому. І я розсміявся сардонічним сміхом.

- Чи й я маю в тій ординарній справі брати активну участь? - спитав я.

- Твоя задача була й є наклонити дівчину, щоб прибула сюди, - відповіла вражено Дора.

- Чого я цілком напевно ніколи не зроблю.

Вона витріщилася з несподіваного зачудування на мене.

- Ніколи, Доро, на те спустися.

- То ти не переказав їй нашої просьби потрудитися до нас?

- Передав, на жаль, хоч і не знав, що під нею крилося.

- А вона?

- Вона, відчувши своїм інстинктом, що в тім запрошенні криється, мабуть, потайний замір вразити її, спитала лише з переляком, «пощо має прийти». А що я тоді ще не знав про замах, що був вимірений вами проти неї актом подяки, то й передав їй ваші слова; але поминувши те, що вона сказала, можу тебе тепер запевнити, що вона не прийде.

- І через що, як вільно спитати? - обізвалася мати, і на її блідавих щоках появилися червоні плями внутрішнього роздразнення.

- Бо я сам постараюся о те, мамо, - відповів я. - Заглянувши в глибину душі тої дівчини, я переконався, що вона ніколи не дасть себе нагородити за свій шляхетний учинок. А вами вже найменше!

Обі жінки замовкли, лиш погляд, яким у тій хвилі перемінялися, був неспокійний і повний тривоги. Він свідчив мені ясно, що находять ситуацію грізною й остерігають себе обопільно мене дальше не роздразнювати.

- Отже, від нас вона її не прийме, Богдане, - обізвалася Дора, - і з тим заявлениям будемо мусили по твоїх словах помиритися. Але, може, зате прийме від тебе?

- І від мене ні.

Тут моя мати піднялася.

- Лишім ту глупу суперечку, Доро, - обізвалася. - Ти видиш, Богдан завзявся нарочно нас нині обох на тім тлі рознервувати; шкода часу.

Я спалахнув і задержавсь у ході.

- Кажете, «на тім тлі рознервувати», мамо? - спитав я. - Чи це справді ваша думка?

- Я переконана.

- Коли так, то ви помиляєтесь тяжко, мамо. Кожне слово, що говорив я вам, я говорив з найбільшою повагою. А багато дечого, в користь самої вашої материнської особи, я змовчав.

- То подякуй ти їй! - обізвалася вона, ігноруючи цілком моє посліднє речення.

- Від себе я їй подякую, про те не сумнівайтеся, - кликнув я й відчув, як мимоволі в мої очі втиснулося тепло моєї душі.

- Від себе, Богдане! - вмішалася тут іронічно Дора. - І чим, як смію спитатися, коли наші предмети заподлі? Це було б цікаво довідатися, коли це не тайна в тебе.

- Не тайна, Доро, - сказав я й мимоволі всміхнувся.

- Це байка, Доро, - обізвалася тут зневажливо моя мати. - Байка, котра не обходить мене цілковито. Що Богдан з своєї кишені видає, я не мушу знати. Але більше займає мене те, коли він загадує той свій замір сповнити. Це знов не може мені байдужим бути.

- На жаль, на се питання я не годен вам нині певну відповідь дати. Але ви її довідаєтеся, мамо, ви її довідаєтеся. Ви ж